Софія Чар - Кляте фентезі, Софія Чар

Відпустивши її руку, Северин торкнувся щоки дівчини, щоб витерти сльози й змусити її підняти голову. Зараз було важливо, щоб вона нарешті почула та припинила себе їсти.

– Щоб ти не передбачила, вони б знайшли, як це використати. Навіть найоптимістичнішу картинку можна перекрутити. Ти не винна. Ти нічого не могла зробити.

Губи дівчини знову здригнулися, а голова нервово сіпнулася, скидаючи його руку. Очі зле блиснули.

– Пане, ви до біса паршивого заспокоюєте! – роздратовано вигукнула вона та смикнула руку.

Втім Северин і не думав відпускати її. Замість цього чоловік рвучко притягнув її до себе, щоб обійняти.

– Вважайте, що я на вас тренуюся. Ось навчуся й інших буду майстерно заспокоювати. Ви ж хочете зробити світ краще, взяти на себе відповідальність за всі його проблеми? Ось вам відповідальність за моє вміння заспокоювати людей.

В одному Северин був абсолютно чесним. Він дійсно не вмів заспокоювати нікого. Декілька разів, коли доводилося тренуватися на двоюрідних сестрах, усе закінчувалося тим, що його просто покусали. І, здається, було за що.

Дівчина в його обіймах роздратовано зашипіла та спробувала виплутатися. Кілька хвилин вона лише борсалася з голосним сопінням.

– Та щоб тобі скиснути! – в розпачі вигукнула вона та все ж видихнула й ткнулася лобом в груди вовка.

В кімнаті знову стало тихо.

Відчуваючи під руками її напругу, Северин таки обережно розімкнув обійми, щоб трохи незграбно провести по волоссю дівчини та спині. Спершу йому здалося, що вона того навіть не відчула, поки на третій чи четвертий раз тіло в його обіймах трохи не розслабилося.

– Я… Не хочу нікого рятувати, не хочу і не можу ставати героїнею. Я ж не дурепа, Северине. Я знаю, що нічого не можу. І я не хоробра воїтелька, щоб хапати меч та йти на барикади. Я не можу нічого. Ба більше, мені страшно, – тихо промовила вона та ледь чутно зітхнула. – Страшно, що я безпорадна. Я вже таке переживала і я знаю, який то кошмар, коли ти не можеш, не знаєш, що робити, як виправити. Ти – мурашка перед греблею, яку прорвало. Тебе просто і до біса знесе.

Чоловік не перебивав її. За спалахом гніву варто було б виговоритися і він просто слухав, доки Зоря не замовкла. В’яло ворухнувшись, вона все ж підняла до нього погляд.

– Всі ми безпорадні поодинці, Зоря. Та разом ми зможемо перевернути світ. Чому ви вирішили, що ви одна?

– Ну не одна, але… – зморщивши носа, спробувала заперечити дівчина, але цього разу Северин м’яко перебив її.

– Але що? Нас дуже мало і так далі? Ні, це не так. Але коли й так, це не привід опустити руки. Треба підняти руки, включити голову та активізувати сили. В нас є час і всі ми працюємо, а ви?

– Я?

Цього разу йому вдалося зацікавити дівчину. Може навіть трохи присоромити. Брови Зоряни знову здвинулися до перенісся в трохи спантеличеному виразі. Власне цього Северин і прагнув – привернути її увагу, повернути зі світу самобичування до реальності. До холодної голови, яка необхідна була зараз всім.

– Так. Від вас ніхто не вимагає робити те, чого ви не вмієте, але хіба ви зовсім нічим не можете бути корисною? Якщо так – тоді я вас залишу, можете продовжити страждати. Але якщо ні – продовжувати жаліти себе не вихід. Тут є ті, хто візьме зброю, але за їх спинами повинні стати ті, хто ту зброю подає.

Северин розумів, що зараз став на тонкий лід. Ще дід завжди вчив, що з жінками треба бути дуже обережним в словах, а він дозволив собі те, за що й від чоловіка міг би отримати проміж очі. Але водночас…

Водночас свого часу, коли його накрила з головою туга та відчуття безпорадності його самого до тями привели саме такими словами. Тими, що спочатку обпекли душу жаром сорому, але повернули до голови розум.

До сорому дівчини він докопався. Бліді щоки спалахнули плямами гарячково рум’янцю, Зоря нервово закусила губу та опустила погляд.

– Я… – нарешті повільно промовила вона, зморщилася та із зусиллям продовжила. – Ви маєте рацію. Вибачте, я мала тримати себе в руках.

Глухі слова та опущені плечі вже не здавалися відображенням фігури на межі безодні. Ні, її чорна прірва посунулася, хоча й висмоктала всі сили.

Повільно кліпаючи очима, наче тільки прокинулася, Зоряна спохмурніла та завертіла головою по сторонах, перш ніж все ж підняти погляд до чоловіка. Сині очі вже не нагадували засніжене блюдце озера, готового піти сіткою зламів криги. Вони знову набували кольору грозового неба, що змусило чоловіка тихо зітхнути.

Все таки Волелюб мав слушність, коли рекомендував зазирнути до неї. Які складні істоти ці жінки…

– Ритуал потягнув з вас дуже багато сил. Зараз вам принесуть заспокійливий відвар та ви ще поспите. А завтра будете розв’язувати проблеми. Для вас знайдеться місце, без діла не будете. Але пообіцяйте мені, що не станете знову озиратися та тягнути на свою душу бодай краплину провини. Вона не ваша. Але якщо потягнете та почнете втрачати розум – буде ваша, – тихо промовив він.

Розбита, все ще втомлена дівчина з червоними від сліз очима виглядала зовсім беззахисною. Раніше Северин ніколи не ловив себе на думці, що він хоче залишитися поруч з кимось, щоб просто підтримати. Робити не те, що дає результат, а просто побути поруч, воювати не з ворогом, а з тінню, яка може накрити чиєсь чоло.

Не зважаючи на жорсткі слова, зробити йому хотілося саме це. Не відпускати з обіймів, не говорити, просто побути поруч. Це було дивно та неправильно. Він не допускав навіть думки про те, що вони програють. Їм буде складно, але своє вони відстоять, а тоді… Тоді в них не може бути.

Сказати, що він закохався Северин не міг. Яке кохання? То лише вигадки поетів та казки для маленьких дітей. Ні, поруч з цією дівчиною йому просто було добре. Її приємно було слухати, бачити, навіть сперечатися з нею було просто цікаво. Вгадувати свої погляди та зустрічати щось незрозуміле, що ще треба було розгадати. З нею приємно було мовчати й пригортати до себе ніжне тіло, цілуючи солодкі губи…