Софія Чар - Кляте фентезі, Софія Чар

Що все скінчилося Зоря зрозуміла не одразу. Яскраве сонячне світло боляче вдарило по очах, з яких і без того безупинно лилися сльози. Сили, які ще тримали тіло, остаточно полишили її та дівчина просто осіла на підлогу.

В цілковитій тиші, котру не переривали ще навіть тривожний шепіт.

За стінами храму гомоніло, кричало, свистіло та веселилося Життя та Надія. Зовсім скоро чутки про те, що саме відобразилося в храмі розповзуться столицею і тоді й там стихне веселий гомін.

А за ним прийде шепіт, обурення, страх…

А за всім цим прийде смерть.

Зоря розуміла це так чітко, що захотілося вити, закричати, розбити кляте скло до біса! З таким передбаченням у хвостатих покидьків на руках карт-бланш. Вони зроблять все, щоб очорнити рудих.

І все через кляте передбачення…

Через передбачення, яке принесла вона.

Через неї.

Від цього усвідомлення, від цієї думки почало колотити. У якомусь напівзабутті, вона не одразу навіть звернула увагу на те, що хтось намагається допомогти їй піднятися.

– Панночко, не можна. Вставайте, то дурним знаком буде, – тихий шепіт вгвинтився у свідомість, відгукнувся гірким смішком.

Дурним знаком? Куди ще дурнішим після такого епічного ролика!

Втім тонкі пальці жриці нікуди не ділися і Зоря все ж змусила себе послухатися та піднятися на ноги. В голові трохи гуло, тіло сповнила млявість. Раптом сильно захотілося звернутися в клубочок та просто заснути. Сили схлинули як наче їх не було і Зоря навіть похитнулася. На щастя, жриця знову обережно підтримала її.

З чарівного обличчя дівчини зникла та відсторонена люб’язність, воно стало зосередженим та трохи напруженим.

– Панночко, давайте. Вам треба спуститися, а там вас мій племінник підтримає. Давайте, тільки спуститися треба самою.

Дівчина говорила тихо, майже шепотіла. І з кожною миттю прислухатися до її слів було все важче. Сили продовжували покидати. Картинка перед очима почала двоїтися і крізь розпач Зоря нарешті зрозуміла, що справа не тільки в емоціях.

Клятий ритуал витягнув і тягнув з неї сили!

– Дякую, – ледь чутно відказала вона та різко гойднула головою.

Картинка на мить прояснилася і Зоря встигла навіть спуститися на одну сходинку. На цьому мить полегшення скінчилася і свідомість знову почав затягувати туман і спускатися сходинками довелося ледь не навпомацки. На останній сходинці ноги підкосилися та дівчина раптом сильно подалася вперед.

Підлога, наче знущаючись, мигнула яскравим та чітким візерунком, але розгледіти його краще не вдалося. Сильні руки встигли перехопити її, коли ноги остаточно перестали слухатися. Мить і Зоря відчула, як її просто підхопили на руки.

– Зоряно, ви мене чуєте?

Цей голос вона впізнала б з тисячі.

– Северине…

Іншим разом вона б обов’язково щось пожартувала про всепроникність його роду. Іншим разом вона б не дозволила собі кататися на чужих руках, іншим разом… Цього разу Зоря лише повернула голову, щоб ткнутися обличчям в його груди.

Хотілося сховатися від всього світу. За відчаєм прийшла апатія.

На що вона, власне, сподівалася? Що вона чарівним чином візьме та зупинить війну? Що стане героїнею власного роману та принесе мир та добробут?

Доля любить жартувати й зараз вона відверто реготала з наївних таємних мрій дурної дівки. Вона не врятувала нікого. Зате погубила всіх.

Вже надвечір столиця гула від звістки про Передбачення. За час, поки звістка облітала місто, вона встигла обрости торочкою пліток та відверто дурних вигадок. Та щоб зрозуміти, що вигадки дурні, треба мати ясну голову, а сьогодні голови всіх жителів Фарги були затьмарені тривогою.

Тривогою, яку вміло розбурхували. Тепло будинку, яке огорнуло Северина після холоду двору не принесло ні радості, ні полегшення. Сьогодні був неспокійний день та варто чекати ще більш неспокійної ночі. Розмови вже не один раз переростали у бійки, особливо коли проміж народу хтось водночас пустив нову ідею. Ідею, яка зараз і тривожила Северина найбільше.

Якщо таке зло пророкує доля Лайяру, то чому вони мають отримати корону? Адже королі мають стояти на сторожі добробуту свого народу. І той народ не хоче нової війни! Ба більше, вони не хочуть бачити над собою чудовиськ братовбивць! То нехай краще ними головують Шалар та Алар. То й що з того, що вони змії, що вони молодші сини? Їм такого горя доля не напророчила!

Ідея в цій круговерті спалахнула, як іскра в сухій соломі.

«І хтось же ту іскру не тільки кинув, а ще й роздмухав!» – роздратовано подумав Северин.

Коротко кивнувши Волелюбу, який весь день сьогодні провів вдома, чоловік трохи втомлено зітхнув.

– Тут все нормально?

Стиснувши плечима, Волелюб піднявся з крісла та відклав шматок дерева, з якого щось вирізав.

– Піймали двох, розбили вікно, а так – нічого. Кричати, що треба вимагати з роду Зоря відповідей та дівки-пророчиці то одне, а йти до нас за тим дурнів не багато, – відказав чоловік та все ж додав. – Знайда так і не прокинулася.

Северин у відповідь лише ледь помітно спохмурнів. Ось ще одна біда, та це вже, здається, біда виключно людських дурощів. Знайшлися й ті, хто провину за лиховісне передбачення перекладали на пророчицю. Добре ще, що він встиг забрати Зоряну з храму до того, як звістка про побачене вийшла за його межі.

Зважаючи на те, що розповів Тодир, екіпаж з ними тільки встиг покинути площу, як натовп вже почав хвилюватися і королівській сім’ї довелося долучити охорону, щоб проштовхатися до палацу.

– Людей продовжують підігрівати, – на мить Северин заплющив очі та повільно потер повіки.

Побачити як Волелюб кивнув він вже не міг, та те й не було важливо.

– Аби не так то всі б по домах собі тихо шушукали, а так – очевидно, – згодився старий вовк. – Все ж не оминути нам лиха, треба бути готовим до всього. А зараз то взагалі найгірший час. Очікувати, сподіватися та сумніватися… То виснажує ще до початку кінця.