Софія Чар - Кляте фентезі, Софія Чар

Площа перед храмом Матері Хранительки кипіла святковою метушнею. Обережно виглядаючи у шпаринку з-за шторок в екіпажі, Зоря трохи нервово розгладжувала на коліні тканину довгої сукні. За турботами підготовки та катуванням у купальнях якось не було часу хвилюватися. Ще б пак, коли на тебе то ллють воду, то проминають так, наче ти тісто на паску, складно про щось думати. Хіба що про те, щоб тебе нарешті припинили намагатися то притопити, то зняти шкірку.

Але після того, як дівчину обтерли, прочесали, одягли та взагалі підготували, повернулася не просто тривога. Майже паніка. І краще б в неї на шиї не було того ажурного коміра артефакту, так вдалося б відволіктися бодай на спроби зігрітися.

Екіпаж гойднуло, тканина шторки вирвалася з рук і Зоря тихо зітхнула.

«Так, все буде добре… Скільки таких отих змов не призвели до державних переворотів? Певно ж, що до біса. Причин хвилюватися просто немає! Я зараз передам те кляте передбачення і все буде добре!»

Слова припинили бути носіями будь-якого сенсу, вони перетворилися на дурну мантру без розуміння того, що промовляється. Але й вони остаточно розчинилися в гомоні натовпу, коли дверцята екіпажу розкрилися.

Стрепенувшись, дівчина шумно вдихнула повітря, наче збиралася пірнати. Хоча, не «наче».

– Так, не тремтіти! – пробубніла вона команду пальцям.

Команда дійшла. Пальці стали тремтіти ще сильніше. Верхній важкий чорний шар спідниці ледь не вислизнув, зате нижня легка червона тканина, яка проглядалася через розрізи верхньої зім’ялася як дешевий тюль.

«Кому за це щастя спасибі сказати?» – трохи роздратовано подумала Зоря, хапаючи край спідниці в жмуток, щоб вибратися з карети та одразу ж відпустити її.

Правда, радше від здивування, ніж за продуманим ефектним холодом.

Екіпаж та браму храму відділяло не більше двадцяти кроків, котрі треба було пройти по широкій дорозі, уздовж якої стояли воїни, а за ними хвилювалося людське море. І зараз дівчина опинилася з тим морем віч-на-віч.

«Тихо…»

Намагаючись зібратися, Зоря повільно знизала плечима, намагаючись розслабитися. Довгі чорні рукава гойднулися наче крила, на мить мигнувши тонким яскравим підкладом пишного багрянцю. Голова дівчини, нічим не покрита, з акуратно розчесаним волоссям, крізь чорноту якого спалахували червоні пасма, повільно піднялася.

Вона не напрошувалася до них, щоб зараз ховатися від цих поглядів. Якщо вже її сюди принесла клята доля – то не для того, щоб вона заклякла та зламалася від такої дурниці. Люди та й люди. Так, їх багато, то й що? Так, не всі вони люди, але яка різниця! Окремо кожен з них не гірше і не краще неї й зараз приголомшують вони тільки числом.

Хіба це те, що повинно змушувати нервувати?

Ні.

Принаймні поки вони просто глядачі. Може… Може вони й залишаться ними? Може ж не буде ще нічого? На передбачення покладають стільки надій, може й правда те, що вона принесе зможе якось зупинити кровопролиття?

В це хотілося вірити.

Екіпаж повільно рушив з місця. Прикриття зникло з-за спини Зорі. На мить стиснувши губи, дівчина відкинула прибрала з обличчя пасмо волосся та зробила перший крок. Крізь коридор з людей під їх поглядами: цікавими, захопленими, настороженими, скептичними. Від юрми простого народу до тих, хто зібрався в храмі. До придворних, чаклунів у чудернацьких хламидах. Вперед, до центру храму, де її вже чекала одинока фігурка у білому одязі.

Поруч з підвищенням стояла королівська сім’я. Наблизившись, Зоря помітила знайомі руді маківки поруч з двома білосніжними. Так, молодші принци не могли стати осторонь сім’ї. Навіть пані Шшааца сьогодні з’явилася поруч з чоловіком.

Пластикова ілюзія хорошої сім’ї. Пластикові посмішки, пластикова люб’язність. Хіба сам пан Іграрій трохи вибивався з загального тла якоюсь надмірною блідістю. Та можливо те Зорі тільки здалося.

Наблизившись до сходинок, дівчина знову притримала спідницю. Шалено хотілося озирнутися. На якусь мить знову почали труситися руки й до біса захотілося кинути погляд назад. Вона знала, що Симони там не буде, вона зі студентами на вулиці. Не аристократка, у храм її не пустили б. Тут грала роль ієрархія, а не особисті переваги та дружба.

Та десь там мав бути Северин. Холодної упевненості їй зараз ой як не вистачало.

Втім дівчина тільки міцно стиснула пальці та повільно, сходинка за сходинкою, піднялась до жриці.

– Матір Хранителька вітає тебе. Час віддати те, що ти несла так довго. Ти готова?

Жінка, радше навіть дівчина, в білому виглядала дуже молодою. Певно, навіть молодше за Зорю. Майбутнє материнство тільки прикрасило її якоюсь особливою м’якістю, вона наче світилася внутрішнім світлом. І від того світла якась крижана скалка в серці почала танути.

Не варто було себе накручувати. Усе буде добре!

– Так, я готова, – твердо відповіла Зоряна та, як вчили, зробила ще один крок вперед, до центру постаменту.

Погляд синіх очей ковзнув все ж по залу, та натовп змішався в одну строкату стрічку. Часу шукати когось вже не було.

По стіні, вкритій вигадливим орнаментом і вище, погляд ковзнув до прозорої стелі склепіння. Гомін натовпу стихнув. Стало тихо. Прозоре скло, осяяне яскравим зимовим сонцем раптом почало тьмяніти. І з темряви поступово почали проступати силуети того, від чого хтось в натовпі голосно ахнув.

Песиголовці. Страшна обідрана громада війська на марші. Полум’я, яке охопило селище і повзе змією до міста. Картина поля бою і тіла, тіла, тіла…

Безмежна громада тіл, з моторошного зображення котрих поступово почала проростати інша картинка: трон, на сходинках біля якого лежить чиєсь тіло, через яке переступає Ларис. На його голові скривавлена корона, а картинка стає чіткішою.

Тіло на сходинках. Білосніжний зміїний хвіст і довге волосся. Шалар.

Картинка зменшується, наче невидимий оператор з камерою все відступає та відступає…