Руслан Баркалов - Письменник, Руслан Баркалов

Вони знову разом. Роан зітхнув. Тільки що йому зателефонував Серж і повідомив двояку, для нього, новину.

– Юнта загинула! – сказав Серж. – Літак впав у воду. Ніхто з пасажирів не вижив. Уже все підтверджено. На борту була жінка з її ім’ям. Зараз все це перевіряємо інформацію. Але працівниця на реєстрації впізнала по фото Юнту і підтвердила, що бачила, як та сідала в той літак. Тож сумнівів більше нема.

– Отже, все скінчено. – сухо промовив Роан. – Тепер ми вільні.

Йому згадалися ці слова з однієї відомої пісні, яку він слухав в одному фільмі, лише не пам’ятав його назву.

– На жаль ні. – перервав його думки Серж.

Він повернув його до реальності від якої Роан встиг відірватися на хвилину.

– Не все так просто як ви думаєте. Є ще Борис. І з ним доведеться потягатися. Він щось від нас скриває. А також її племінниця – Роза. Ще та баба.

Отже, ще не кінець. Роан зітхнув. Що ще його чекає в наступні десять-двадцять днів? Адже саме за цей період має все вирішитися. Суд над Борисом має бути суворий, як приклад для інших. Роан не міг пробачити колишнього друга. Хоча ще навіть не знав і половини з того, що скривав цей чоловік.

А от з племінницею буде простіше. Вона тут до чого. Всі ці роки він навіть не підозрював про її існування. То чому повинен думати про це зараз. Він дасть їй трохи грошей і щось із золота, яке ще залишилося від Юнти. Його ж все рівно ніхто не буде носити. Можливо, навіть щось купить їй в пам'ять про «дорогу тьотю», побажає їй гарного настрою, посадить на поїзд і відправить назад в її рідне провінційне містечко. А хіба так погано? Це в два рази більше аніж вона могла би собі уявити! Тож усе вирішено. Він саме так і поступить.

Звісно, по-людському йому Юнту шкода. А з іншого боку – а хіба він її туди посилав? Вона сама вибрала свій шлях. Але і відігріватися на родичах він теж не буде, якби вони не жили з Юнтою. Тепер це вже позаду. Бог їй суддя. І не треба копирсатися більше в цьому.