Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь

Лютий, 9. Гоголь відвідує О.С. Хомякова, грається зі своїм малим хресником.

Лютий, 10. Гоголь просить О.П. Толстого передати рукописи його творів митрополиту Філарету, щоби той відібрав, що слід друкувати і що слід знищити. О.П. Толстой відмовляється, сподіваючись у такий спосіб подолати думки Гоголя про смерть. З цього дня Гоголь перестав виїздити з дому.

Лютий, ніч з 11 на 12. Гоголь спалює підготовлений до друку другий том «Мертвих душ».

Лютий, 13—18. Гоголь відмовляється від їжі і медичної допомоги.

Лютий, 14. Гоголь, за свідченням О.С. Хомякова, сказав: «Потрібно мене залишити, я знаю, що повинен померти».

Лютий, 20. Консиліум лікарів вирішує лікувати Гоголя проти його волі. Вжиті заходи привели до втрати свідомості Гоголем.

Лютий, 21, ранок, біля 8 години. Помер Микола Гоголь.

Автори літопису життя і творчості Гоголя — Тетяна Михед, Юлія Якубіна

Переклад листів Гоголя Тетяни Михед

Коментарі

Останній том зібрання творів Миколи Гоголя містить ранні твори, більшість з яких сам письменник називав юнацькими пробами. Гоголь, від початків формуючись як російськомовний український і російський письменник, звертав увагу на минуле України. Представлені твори репрезентують перші проби Гоголя-історика, Гоголя-фольклориста, а також художню прозу. Включена і перша редакція повісті «Тарас Бульба», що відчутно відрізняється від відомої редакції 1842 р. (див. том 2 нашого видання). Саме на початку 30-х років формуються історіософські погляди Гоголя, про що свідчать його наукові та художні твори, пов’язані з українською історією. Вони дають уявлення про рівень його історичного мислення, а також про використану джерельну базу.

Історичні праці Гоголя протягом тривалого часу доволі іронічно сприймалися фахівцями, яким з часом довелося визнати їх оригінальність та непересічність. І не тільки історичних праць, а й присвячених мистецтву і народній творчості. Зокрема, Віссаріон Бєлінський у рецензії на «Арабески», написаній одразу після їх публікації, так відгукнувся про наукові студії Гоголя: «Я не розумію, як можна так нерозважливо компрометувати своє літературне ім’я. Невже перекласти або, краще сказати, перефразувати і спародіювати деякі місця з історії Міллера, перемішати їх зі своїми фразами, означає написати наукову статтю?.. Невже дитячі мрії про архітектуру — вченість?.. Невже порівняння Шлецера, Міллера і Гердера, в жодному разі не порівнюваних, теж ученість?.. Якщо подібні етюди — вченість, то борони нас, Боже, від такої вченості» (Белинский В.Г. Полное собрание сочинений: В 14 т. — М., 1956. — Т. 1. — С. 307).

Але вже через декілька років у листі до Гоголя від 20 квітня 1842 р. критик визнає: «Я винуватий перед вами: тодішніми часами я з жорстокою запальністю вивергнув хулу на ваші в “Арабесках” статті наукового змісту, не розуміючи, що тим самим вивергнув хулу на Дух. Вони для мене були надто простими, а тому неприступно високими; до того ж на каламутному дні самолюбства ворушилося бажання зблиснути й незашореністю» (Белинский В.Г. Полное собрание сочинений. — T. 12. — С. 108)[175].

Остаточно цю проблему вирішили дві публікації початку XX ст. Спершу Г.П. Георгієвський надрукував з архіву письменника зібрання народних пісень — одне з найповніших для свого часу, а також конспекти історичних і географічних праць, які свідчили про велику підготовчу працю Гоголя до лекцій і наукових студій (див.: Георгиевский Г.П. Гоголевские тексты. Памяти В.А. Жуковского и Н.В. Гоголя. — СПб., 1909. — Вып. 3).

Висновковою стала досить категорична теза С.О. Венгерова: «Раз і назавжди треба відкинути абсолютно несправедливу легенду про науковий дилетантизм Гоголя» і визнати, що «інтерес і покликання до науки мали глибоке коріння в його духовній істоті…» (Венгеров С.А. Собрание сочинений: В 2 т. — СПб., 1913. — T. 2. — С. 164).

Історія залишила задокументовані відгуки про історичні та мистецтвознавчі праці Миколи Гоголя. Один із впливових російських критиків другої половини XIX ст., згадуючи свої студентські роки у 1830-ті, писав про гоголівські статті, надруковані в «Арабесках»: «Все це глибоко вражало мене мальовничістю і художністю викладу. А якби нам у такій манері читали історію в класі, — думав я сто разів, порівнюючи статті Гоголя з тією мертвою духовністю, нудьгою і занудністю, якою нас пригощали наші вчителі під назвою “історії”, звісно, і не підозрюючи, що у нас є уява, потреби життя й пластичності» (Стасов В. Гоголь в восприятии русской молодежи 30‒40-х гг. // Гоголь в воспоминаниях современников. — Μ., 1952. — С. 397).

Одна з причин популярності гоголівських статей — їхній виразний індивідуальний стиль. П. Паламарчук, автор коментарів до «Арабесок», схильний думати, і небезпідставно, що статті збірника «здебільшого побудовані на випробуваному тисячоліттями мистецтві моральної проповіді — гомілетики…» Витоки вмілого володіння цим мистецтвом дослідник вбачає в тому, що на свій лад називає «третім південно-слов’янським впливом», вершиною якого у XVIII ст. був св. Димитрій Ростовський (Туптало), а в XIX ст. — Микола Гоголь (див.: Паламарчук П. Узор «Арабесок» // Гоголь Н.В. Арабески. — М., 1990. — С. 388).

До цього тому увійшло Гоголеве зібрання українських народних пісень, яке дає уявлення про його широку обізнаність з українським фольклором. Сюди входять також українські народні прислів’я і загадки. Особлива сторінка творчості письменника — лексикографічні праці. У першій половині XIX ст. склалася традиція супроводжувати публікації творів з української тематики коротенькими словничками. Ще батько письменника Василь Гоголь-Яновський полишив у своїх чернетках словник українських слів на літеру «К» (див.: Назаревский А.А. Из архива Головни // Материалы и исследования. — М.; Л., 1936. — Т. 1. — С. 327). Микола Гоголь, цілеспрямовано «колекціонуючи» український лексикон, продовжив батькову справу, засвідчивши свій інтерес до української мови.

Самобутній та оригінальний талант письменника, його естетичні уподобання і світоглядні засади формуються в першій половині 30-х років, що переконливо демонструють його художні і наукові студії, які увійшли в цей том.

Із ранньої прози

<Дві глави з малоросійської повісті «Страшний кабан»>

Уперше надруковано в «Литературной газете» 1831 р.: «Вчитель» (1831, № 1, 1 берез.) за підписом П. Глечик, «Успіх посольства» (1831, № 17, 22 берез.). Рукописи твору не збереглися. В.І. Шенрок відносить задум і написання твору до ніжинського періоду (див.: Гоголь Н.В. Сочинения. — 10-е изд. — Т. 7. — С. 952). Коментатори академічного видання схильні віднести задум до 1830 р., коли Гоголь працював над «Вечорами на хуторі біля Диканьки». У цих фрагментах помітні дві особливості художнього стилю письменника: звернення до фантастичного і «комічного побутописання на основі сучасного українського матеріалу» (Гоголь