Джон Гришем - Фірма

користуватися ним. Вже ввечері, там, певно, буде тисяча копів. Він у стрілянині не переможе.

— Я тебе кохаю, Мітчу. Я так боюся.

— Ну, це нормально боятися, люба. Робіть все зважено. Поки що вони не знають, де ви, і вони вас не зловлять, коли ви рухатиметеся. Опівночі я буду з вами.

Ламар Квін, Воллі Хадсон і Кендал Махан сиділи у конференц-залі на третьому поверсі й роздумували, яким буде їхній наступний крок. Як давні співробітники, вони вже знали і про п’ятий поверх, і про підвал, знали про містера Лазарова й про містера Моролто, і про Ходжа, і про Козінскі. Знали, що коли хтось ставав до праці у фірмі, то вже ніколи її не залишав.

Вони розповіли один одному свої історії про День. Той день, який можна було зрівняти з днем, коли дізналися правду про Санта-Клауса. Страшний і сумовитий день, коли їх запросив до кабінету Натан Лок і розповів про найголовнішого клієнта фірми. А тоді Лок відрекомендував їх Девашеру. Вони всі опинилися на службі клану Моролто, а від них чекали наполегливої праці, безтурботного витрачання приємних сум і мовчання. Усі троє так і робили. Про те, щоб вийти з гри приходили думки, але серйозно цього жоден із них не планував. Вони були людьми сімейними. З часом думки ті влягалися. Було ж у фірми так багато чистих клієнтів, виконувалося так багато важкої й легальної роботи. Основний об’єм брудної роботи на себе брали партнери й потроху втягували й молодих у свої махінації. І партнери запевняли: їх ніколи не впіймають. Вони ж бо занадто розумні. У них же для цього занадто багато грошей. Це було прекрасним прикриттям. Зараз присутніх найбільше турбувало те, що з міста поїхали всі партнери. Жодного в Мемфісі не залишилося. Навіть Ейвері Толлар, і той зник. Пішов кудись із лікарні.

Говорили вони й про Мітча. Десь він на волі, наляканий, рятує своє життя втечею. Якщо Девашер його знайде, йому не жити, і поховають його, як Ходжа й Козінскі. Та якщо його зловлять ефбеерівці, то вони отримають папери, і тоді у них в руках опиниться вся фірма, а отже, і вони троє.

І ще вони гадали, що буде, якщо його не вдасться зловити нікому? Якщо він зуміє зникнути? Що як цієї миті сидить він з Еббі десь на пляжі, п’є ром і підраховує свої грошики? Ця думка їм сподобалася, і вони трохи ще про це побалакали.

Врешті вирішили почекати до завтра. Якщо Мітча де-небудь підстрелять, то їм варто залишитися в Мемфісі. Якщо його не знайдуть ніколи, вони зостануться в Мемфісі. Якщо ж його спіймають ефбеерівці, їм залишиться брати ноги в руки.

Тож тікай, Мітчу, тікай.

У мотелі «Блу Тайд» кімнати були вузькими й здавалися аж липкими. Двадцятирічний килимок, зачовганий до дірок, покривала пропалені цигарками — не надто розкішно.

В четвер у сутінках позаду Еббі з ножицями в руках стояв Рей і делікатно зістригав над вухами її темне волосся. Розклали на долівку два рушники, на яких вже лежало обстрижене волосся. Еббі уважно спостерігала у дзеркалі за його роботою і керувала процесом. Стрижка вийшла хлопчачою, з високо підстриженими скронями і з гривкою. Рей відступив назад і замилувався результатом своєї роботи.

— Непогано.

Еббі усміхнулася й струсила з рук волосини.

— Тепер треба пофарбуватися, — сумно промовила. Тоді зайшла до невеличкої ванної кімнатки, зачинилася.

За годину з ванної вона вийшла блондинкою. Рей заснув просто на покривалі. Еббі стала на коліна на той брудний килим і позбирала на совок обрізане волосся. Тоді вкинула все в мішок на сміття. Туди ж відправила порожню пляшечку з фарбою і аплікатор, мішок зав’язала.

Враз почувся стукіт у двері.

Еббі завмерла й прислухалася. Штори були щільно запнуті. Вона поторсала Рея за ногу. Знову постукали. Рей схопився з ліжка, наготував пістолет.

— Хто там? — прошепотіла вона.

— Сем Форчун, — почувся шепіт у відповідь.

Рей відімкнув двері, увійшов Мітч. Він ухопив Еббі в обійми, а брата пригорнув за шию. Двері було замкнуто, світло вимкнено. Вони сиділи на ліжку в темряві. Він не випускав з обіймів Еббі. Їм так багато потрібно було одне одному сказати, та всі мовчали.

Тоненький слабкий промінчик світла знадвору пробився крізь штору, тоді освітив столик, телевізор. Ніхто не починав розмови. У «Блу Тайд» не чулося жодного звуку. На парковці не було жодного авто.

— Я можу пояснити, чому я тут, — нарешті заговорив Рей. — Але я не впевнений, чому ви зараз тут.

— Нам доведеться забути, чому ми тут, — відповів Мітч, — і сконцентруватися на тому, як звідси вибратися. Всім разом безпечно вибратися.

— Еббі мені все розповіла, — сказав Рей.

— Я й сама всього не знаю. Мені невідомо хто за нами женеться.

— Я вважаю, що вони всі вже десь тут, — сказав Мітч. — Десь тут близько Девашер зі своєю бандою. Напевне, в Пенсаколі, там єдиний в околиці аеропорт. Десь на узбережжі і Тарранс командує своїми в пошуках Рея Мак-Діра, ґвалтівника, і його спільниці Еббі Мак-Дір.

— Що ж далі буде? — запитала Еббі.

— Вони знайдуть машину, якщо її ще досі не знайшли. І тоді візьмуться за Панама-Сіті-Біч. У газетах написали, що район пошуків простягся від Мобайла до Маямі, тож їхні сили розпорошені. Та коли знайдуть машину, то сконцентруються саме тут. Але ж поздовж берега тисяча дешевих мотельчиків, таких, як цей. Сила різних кондомініумів, бунгало й дешевих крамничок на дванадцяти милях узбережжя. А ще ж тут купа туристів у шортах та сандалях, і завтра ми теж станемо туристами, вдягнемо шорти, сандалі — все, як годиться. Навіть коли вони сюди приведуть сотню посіпак, то в нашому розпорядженні є три-чотири дні.

— І коли вони вже зрозуміють, що ми тут, що тоді робити?

— Ви з Реєм можете поїхати звідси на якісь іншій автівці. Вони ще не впевнені, що ми на березі, та все одно тут приглядатимуться до всіх. Але ж вони — не гестапо. Не стануть вламуватися в двері і влаштовувати обшуки.

— Девашер здатен на це, — сказав Рей.

— Згоден. Та тут мільйон дверей. Вони на дорогах влаштують засідки, шукатимуть по всіх крамницях і ресторанах. Вони розмовлятимуть з кожним працівником готелю, тицятимуть кожному під носа фото Рея. Кілька днів тут роїтимуться, як мурахи, і якщо нам пощастить, то нас не зловлять.