Стівен Кінг - Салимове Лігво

— Джиммі…

Але його сміх, немов зазублинами на рояльній струні, обрізав Бенову спробу заговорити.

— Ми збираємося виступити і дровами з заднього двору Генрі Петрі покінчити з цією скверною. А як щодо ніжок від стільців чи бейсбольних кийків?

— Джиммі, що ми ще можемо зробити?

Джиммі подивився на нього і з видимим зусиллям опанував себе.

— Чисто тобі пошук скарбів, — сказав він. — На сорок кроків увійти на північне пасовище Чарлза Ґріффена і подивитися під великим каменем. Ха. Господи Ісусе. Ми можемо забратися з міста. Ми можемо це зробити.

— Ви хочете втекти? Цього ви хочете?

— Ні. Але це не закінчиться сьогодні, Бене. Це триватиме тижнями, поки ми дістанемо їх усіх, якщо ми взагалі коли-небудь зможемо це зробити. Ви таке витримаєте? Ви зможете робити… робити тисячу разів те, що зробили Сюзен? Витягувати їх із їхніх комірок і затишних, смердючих сховків — коли вони кричать і відбиваються — тільки щоб заганяти їм у грудні порожнини кілки і крушити серця. Ви витримаєте таке хоча б до листопада, не зсунувшись із глузду?

Бен задумався про це і наштовхнувся на глуху стіну: цілковита незбагненність.

— Я не знаю, — сказав він.

— Ну, а як щодо хлопчика? Думаєте, він витримає таке? Він буде, нахер, готовим пацієнтом психушки. А Метт помре. Я вам це гарантую. А що ми робитимемо, коли тут почнуть нюшити копи з поліції штату, щоби з’ясувати, що ж таке в біса в Салимовому Лігві відбувається? Що ми їм скажемо? «Даруйте мені на хвильку, поки я проб’ю кілком цього кровосмока»? Як щодо цього, Бене?

— Звідки мені, до дідька, знати? Хто мав можливість зупинитися і все це обдумати?

Вони одночасно усвідомили, що кричать один на одного, стоячи ніс проти носа.

— Егей, — промовив Джиммі. — Егей.

Бен опустив очі:

— Перепрошую…

— Ні, моя вина. Ми в такому шоці... що Барлоу безсумнівно назвав би це кінцем гри.

Джиммі провів п’ятірню крізь своє морквяного кольору волосся і безцільно роззирнувся довкола. Раптом його очі спалахнули на щось поруч із кресленням Петрі, і він підняв ту річ. Це був чорний восковий олівець.

— Можливо, це найкращий спосіб, — сказав він.

— Що?

— Ви залишайтесь тут, Бене. Починайте виточувати кілки. Якщо ми хочемо це зробити, потрібен науковий підхід. Ви — виробничий відділ. Ми з Марком будемо дослідницьким. Ми прочешемо місто, шукатимемо їх. Ми їх знайдемо, авжеж, точно як знайшли Майка. Я зможу відзначати місцини цим восковим олівцем. Потім, завтра, кілки.

— А чи не побачать вони ці позначки і кудись переберуться?

— Я так не думаю. Місіс Ґлік не була схожа на таку, що дуже добре бачить взаємозв’язки. Я думаю, вони діють більше інстинктивно, ніж по-справжньому мислячи. З часом вони можуть порозумнішати, почати ховатися краще, але попервах, я гадаю, це буде, як розстрілювати рибу в діжці.

— Чому б не поїхати мені?

— Тому що я знаю це місто, а місто знає мене — як воно знало ще мого батька. Живі в Лігві сьогодні ховаються по своїх домівках. Якщо прийдете ви, вам не відчинять. Якщо я постукаю, більшість із них мене впустять. Я знаю деякі схованки. Я знаю, де халабудяться п’яндилиги на Мочарах і куди ведуть лісовозні дороги. Ви — ні. Ви зумієте впоратися з токарним верстатом?

— Так.

Звісно, Джиммі мав рацію. Але відчуття полегшення від того, що він не мусить виходити і бачити їхні обличчя, принесло йому почуття провини.

— Гаразд. Починаймо. Вже за полудень перейшло.

Бен відвернувся до токарного верстата, та потім зупинився.

— Якщо хочете, зачекайте з пів години, я дам вам із собою, либонь, пів дюжини кілків.

Джиммі на мить завагався, потім опустив очі:

— Гм, я думаю, завтра… завтра було би…

— Окей, — сказав Бен. — Слухайте, чому б вам не повернутися сюди близько третьої? На той час у тій школі й поряд мусить уже бути достатньо тихо, і ми могли б її обстежити.

— Добре.

Джиммі пішов від верстатів Петрі і вже рушив було на сходи. Щось — якась недодумка чи, можливо, навіяння — змусило його обернутися. Він побачив Бена в іншому кінці підвалу, той працював під яскравим сяйвом повішених акуратним рядком трьох світильників.

Щось… і воно вже зникло.

Він пішов назад.

Бен вимкнув токарний верстат і подивився на нього:

— Щось іще?

— Йо, — сказав Джиммі. — Крутиться на кінчику язика. Але там і застрягло.

Бен звів угору брови.

— Коли я озирнувся від сходів і побачив вас, щось у мені клацнуло. Тепер воно пропало.

— Важливе?

— Сам не знаю.

Джиммі машинально почовгав підошвами, йому хотілося, щоб та думка повернулася. Щось про той образ, який являв собою Бен, стоячи під цими робочими світильниками, нахилений над токарним верстатом. Дарма. Що напруженіше він про це думав, то віддаленішим воно здавалося.

Він рушив угору сходами, але затримався ще раз, щоб обернутися. Цей образ був нав’язливо знайомим, але впізнанню не піддавався. Він пройшов через кухню і далі до машини. Дощ уже знітився до мжички.

  37

Машина Роя Мак-Дуґалла стояла на заїзді перед трейлером, і, побачивши її там зараз, у будній день, Джиммі запідозрив найгірше.

Вони з Марком вийшли, Джиммі зі своїм чорним саквояжем у руці. Піднялися по сходинках, і Джиммі натис кнопку дзвінка. Той не працював, тож він натомість почав стукати. Стукіт не підняв нікого в трейлері Мак-Дуґаллів, а також і в сусідньому за двадцять ярдів далі по дорозі. Там на заїзді також стояла машина.

Джиммі посмикав надвірні двері, вони виявилися замкненими.

— Молоток там, на задньому сидінні, в машині, — сказав він.

Марк приніс молоток, Джиммі розбив шибку в надвірних дверях біля ручки й відклацнув шпінгалет. Внутрішні двері були незамкнені. Вони увійшли.

Запах упізнавався миттєво, і Джиммі відчув, як у нього стискаються ніздрі, намагаючись не пропустити цей сморід. Тут він був не таким сильним, як той, у підвалі Дому Марстена, але таким же ґрунтовно відразливим — запахом гнилизни й мертвоти. Такий сирий, тухлий запах. Джиммі згадалося, як у дитинстві, під час весняних канікул, вони з друзями виїжджали на велосипедах збирати багаторазові пляшки від пива й газованок, які показувалися з-під танучого снігу, щоби здати їх у крамницю. В одній з таких пляшок (від апельсинового крашу) він побачив маленьку, зогнилу польову мишку, яку туди принадила солодкість, а потім вона не змогла вибратись. Він вловив дух звідти, вмент відвернувся і виблював. Тутешній запах був разюче схожим на той — нудотна солодкість і гнилісна кислість змішані разом і дико зброджені. Він відчув, як його нутро підкочується до горла.

— Вони тут, — сказав Марк. — Десь тут.

Джиммі з Марком методично обійшли трейлер — кухню, закуток їдальні, вітальню, дві спальні. Відчиняючи по дорозі шафи. Джиммі було подумав, що щось знайшлося у шафі хазяйської спальні, але то була лише купа брудної одежі.

— Підвалу нема? — спитав Марк.

— Ні, але там може бути місце, щоб заповзти.

Вони обійшли трейлер ззаду і побачили там вставлені у дешеву бетонну основу маленькі дверцята, які прочинялися досередини. Вони були замкнені старим навісним замком. Джиммі збив його п’ятьма сильними ударами молотка, а коли він