Річард К. Морган - Пробуджені фурії

Не тисни на неї.

— Ти не знала? — спитав я.

Вона похитала головою.

— Не знаю, воно наче вві сні. Здається, я знала, що минуло багато часу. Здається, мені казали.

— Хто тобі казав?

— Я… — вона замовкла. Трошечки підняла руки з постелі, а тоді дала їм упасти. — Не знаю. Не пам’ятаю.

Вона зігнула пальці в слабенько стиснуті кулаки.

— Триста двадцять років, — прошепотіла вона.

— Точно.

Вона трохи полежала, заглядаючи в ту прірву. Хвилі плескали об корпус. Я виявив, що, попри свій настрій, таки сів у крісло.

— Я гукала тебе, — раптом сказала вона.

— Так. «Скоріше. Скоріше.» Повідомлення дійшло. А тоді ти припинила гукати. Чому?

Питання ніби загнало її в глухий кут. Очі розширились, вона замислилась.

— Не знаю. Я знала… — Вона прочистила горло. — Ні, це вона знала, що ти прийдеш по мене. По неї. По нас. Вона так сказала.

Я нахилився вперед.

— Сильва Ошіма сказала? Де вона?

— Десь тут, усередині. Десь тут.

Жінка на койці заплющила очі. На хвилину я подумав, що вона заснула. Я б пішов з каюти й піднявся знову на палубу, але там не було нічого, що б мені допомогло.

Тоді раптом вона знов розплющила очі і кивнула, ніби їй підтвердили щось на вухо.

— Там такий… — вона ковтнула. — Такий простір. Щось на зразок тюрми минулого тисячоліття. Ряди камер. Переходи й коридори. Речі, які вона підчепила, як пляшкоспина з чартерного судна. А може, підхопила, як хворобу? Воно зливається докупи. Тобі щось зрозуміло?

Я подумав про чільницький софт. Пригадав слова Сильви Ошіми, коли ми прямували до Драви.

…інтерактивний код віймінтів, що намагається відтворити себе, і машинні системи наступу, і оболонки особистісних конструктів, і залишки інших передач, і ще багато чого. Треба, щоб я була здатна стримати це все, використати його і не дати нічому протекти в мережу. Це моя робота. Раз за разом. І яке б хороше прибирання я не проходила пізніше, якась частина цього лайна не стирається. Сліди, залишковий невбиваний код. Привиди. Там, за бар’єрами, залягло таке, що я про нього навіть думати не хочу.

Я кивнув. Задумався над тим, яким способом можна було б вирватися з такої в’язниці. Ким — або чим — треба для цього бути.

Привиди.

— Так, звучить логічно, — і додав, перш ніж устиг зупинити себе. — То це звідти ти з’явилася, Надю? Вона підхопила тебе?

Миттєвий вираз жаху проскочив знесиленими рисами.

— Григорій, — прошепотіла вона. — Там унизу є щось, що звучить як «Григорій».

— Який Григорій?

— Григорій Іші, — вона й досі шепотіла. Тоді направлений всередину жах зник, стерся, і вона знову твердо глянула на мене. — Ти вважаєш, що я несправжня, чи не так, Мікі Передчутливий?

В голові блимнув неспокій. Ім’я Григорій Іші дзенькнуло десь у глибинах моїх допосланських спогадів. Я й собі подивився їй в очі.

Не тисни на неї.

Та до сраки.

Я підвівся.

— Я не знаю, хто ти така. Але ось що я можу сказати, і навіть безкоштовно — ти не Надя Макіта. Надя Макіта мертва.

— Так, — тихо сказала вона. — Я це більш-менш зрозуміла. Але, очевидно, перед смертю вона була зарезервована й збережена десь, тому що я тут.

Я похитав головою.

— А от і ні. Тебе тут нема у будь-якому певному сенсі. Надя Макіта зникла, випарувалася. Нема жодної вказівки на те, що хтось робив копію. Жодного технічного пояснення, як така копія могла проникнути до чільницького софту Сильви Ошіми, навіть якби й існувала. По правді, нема жодних вказівок на те, що ти не оболонка псевдоособистості.

— Гадаю, вже досить, Таку, — раптом до каюти ввійшов Бразил. Вираз обличчя не був дружнім. — Можна на цьому спинитися.

Я попер на нього, вишкіривши зуби в тугій посмішці.

— Це твоя виважена медична думка, Джеку? Чи революційне переконання квелліста? Правда в малих і контрольованих дозах. Щоб пацієнт гарантовано впорався з нею.

— Ні, Таку, — тихо сказав він. — Це попередження. Тобі треба зупинитися й подихати.

Мої долоні легенько зігнулися.

— Джеку, не випробовуй мене.

— Не ти один на нейрохімії, Таку.

Мить застигла, а тоді тріснула й розсипалася, коли я по-справжньому побачив її сміховинну динаміку. Сьерра Трес мала рацію. Ця роздроблена жінка не була винна в смерті їси, і Бразил теж. Крім того, вся шкода, якої я міг заподіяти привиду Наді Макіти, уже була скоєна. Я кивнув і скинув бойову напругу, наче куртку. Пройшов повз Бразила й подався до дверей за його спиною. Рвучко обернувся до жінки на койці.

— Ким би ти не була, я хочу, щоб Сильва Ошіма повернулася неушкодженою. — Я смикнув головою в бік Бразила. — Я привів тобі нових друзів, але сам не один з них. І якщо мені здасться, що ти якось нашкодила Ошімі, я пройду крізь них усіх ангельським вогнем, аби тільки дістати тебе. Пам’ятай про це.

Вона спокійно дивилася на мене.

— Дякую, — мовила вона без видимої іронії. — Я пам’ятатиму.

На палубі я побачив Сьєрру Трес, котра сиділа на сталевому стільці й обдивлялася небо в бінокль. Я підійшов і став коло неї, накрутивши нейрохімію й глянувши в тому ж напрямку. Огляд був обмежений — «Острів Бубін» заховався в затінку велетенського побитого уламка поваленої марсіянської архітектури, яка впала на мілину, вляглася там і з часом закам’яніла на риф. Летючі спори посіяли густий покрив повзунів і аналогів лишайника, і тепер вид з-під руїни був прикритий мотузками навислої рослинності.

— Щось видно?

— Гадаю, вони запустили мікрольоти. — Трес опустила бінокль. — Надто далеко, щоб побачити щось певніше за виблиски, але біля краю рифу видно рух. Хоч і слабенький.

— Значить, досі нервують.

— А ти б не нервував? Минула сотня років, відколи Перші родини востаннє втрачали повітряне судно під ангельським вогнем.

— Ну, — я знизав плечима з легкістю, якої насправді не відчував. — Значить сто років не знаходилося дурнів, які б пішли на повітряний наліт під час орбітальної грози, правильно?

— Ти теж не думаєш, що він устиг набрати чотириста метрів?

— Не знаю, — я програв собі останні секунди існування штурмкоптера за допомогою посланського повтору. — Він піднімався доволі швидко. Навіть коли й не встиг, можливо, захисні механізми спровокував вектор його руху. Вектор і активна збройна система. Трясця, та хто знає, що там собі думають ті супутники? Як вони оцінюють загрозу? Бували ж випадки, коли вони порушували правила. Згадай, що сталося з автокабінками для збору карнизного яблука за часів Заселення. А про перегони скіфів на Охридах пам’ятаєш? Кажуть, більшість із них не піднялася й