Річард К. Морган - Пробуджені фурії

трошки не перестали б хвилюватися, якби рятівна команда розколола напилений бетон і з’ясувала, що хтось вирізав пам’ять з її хребта.

Вона зараз лежала в моїй кишені — Ісина душа, за браком кращого опису — і я відчував, як щось у мені змінювалося під дією цієї відокремленої від інших ваги. Я не знав, що з нею робитиму, але й не насмілився залишити її для когось іншого. Іса була міцно пов’язана з Міллспортським рейдом, а це означало віртуальну камеру допитів на Рильських Скелях у разі, якби її коли-небудь знайшли. Наразі я носитиму її, як ніс мертвих жерців до їхнього покарання на півдні, як носив Юкіо Хіраясу та його товариша-гангстера на випадок, якби мені знадобилося чим торгуватися.

Я поховав пам’яті якудзи в піску під будинком Бразила і не сподівався так скоро знову наповнити ту кишеню. По дорозі на схід, до Міллспорта, я навіть випадково впіймав себе на секундній приємності того дивного відчуття, коли нічого не несеш у кишені, поки не повернулися спогади про Сару й звична пекуча ненависть.

Тепер кишеню знову тягло донизу, як у якомусь довбонутому сучасному варіанті проклятої траулерної сітки з легенди про Танаку, яка була навіки приречена витягати з води лише тіла затонулих моряків і більш нічого.

Скидалося на те, що кишеня ніяк не хоче лишатися порожньою, і я вже не розумів, що відчуваю.

Попередні два роки були інакші. Впевненість забарвлювала моє існування зернистим монохромом. Я міг сягнути до кишені й зважити її вміст у долоні з похмурим, загрубілим задоволенням. Було відчуття повільного накопичення, збору крихітних гирьок на терезах, де з іншого боку лежала колосальна маса незворотного зникнення Сари Сахіловської. Два роки мені не треба було іншої мети, крім тієї кишені й жмені вкрадених душ. Мені не треба було ані іншого майбутнього, ані світогляду, який не мав би в своєму центрі наповнення кишені й загонів для болотяних пантер у Шегешвара на Обширі.

Справді? То що трапилося в Текітомурі?

Рух біля поручнів. Троси загуділи й легенько загойдалися. Я підвів погляд і побачив Сьєрру Трес, що маневрувала вперед, схопившись обіруч за поруччя й підскакуючи на неушкодженій нозі. Її зазвичай безвиразне обличчя напружилося від роздратування. За інших умов усе б виглядало комічно, але від обрізаного на середині стегна краю її штанів і донизу прозорий гіпс демонстрував усі рани.

В Елтеветемі ми переховувалися вже майже три дні, і Бразил скористався цим часом — наскільки дозволяв його обмежений набір бойового медичного устаткування. Тіло Трес, пробите й розідране кулеметним вогнем штурмкоптера, виглядало з-під гіпсу набухлим чорним і фіолетовим жахіттям, але рани почистили й промили. Блакитні й червоні маячки всипали пошкоджені ділянки, позначаючи місця, де Бразил повставляв біопластини для швидкої регенерації. Чобіт із гнучкого сплаву амортизував поштовхи знизу, але ходіння на ньому вимагало стільки знеболювальних, скільки Трес не була готова приймати.

— Ти мала б лежати, — сказав я, коли вона приєдналася до мене.

— Так, але він промахнувся. Тому я й не лежу. Не докучай мені, Ковачу.

— Гаразд, — я знову поглянув на воду. — Щось чутно?

Вона похитала головою.

— Але Ошіма прокинулася. Питала про тебе.

Я на секунду втратив фокус, який тримав на рибах у воді. Тоді повернув його.

Не зробив ані руху, не відпустив поручень, не підвів очей.

— Ошіма? Чи Макіта?

— Ну, знаєш, теперечки це залежить від того, у що ти хочеш вірити, чи не так?

Я безрадісно кивнув.

— То вона досі вважає, що вона…

— Наразі так.

Я ще трохи постежив за рибами. Тоді різко випростався й глянув на трап. Відчув, як гримаса перекосила мені губи. Рушив уперед.

— Ковачу.

Я нетерпляче зиркнув на Трес.

— Та що таке?

— Не тисни на неї. Вона не винна в тому, що Ісу постріляло.

— Так. Не винна.

Внизу, в одній з носових кают, чохол Сильви Ошіми лежав на подушках подвійної койки й визирав з ілюмінатора. Вона проспала весь час стрімкого, звивистого, прибитого до берегової лінії спринту, коли ми відходили до Елтеветема, і всі дні переховувань, що настали слідом, і тільки двічі пробудилася у гарячкових нападах і торохтіла машинним кодом, як автомат. Коли Бразил міг відірватися від керма й локатора, ми годували її нашкірними поживними пластирями й підшкірними коктейлями. Про решту дбала венна крапельниця. Скидалося на те, що ці зусилля допомогли. Пропасний колір на розжарених щоках трохи зблід, а її дихання нормалізувалося й стало нечутним. Чоло й досі було нездорово бліде, але на обличчі з’явився який-не-який вираз, а довгий шрам на щоці ніби загоювався. Жінка, яка вважала себе Надею Макітою, подивилася на мене очима свого чохла і склала губи в слабку усмішку.

— Здоров, Мікі Передчутливий.

— Здорова.

— Я б підвелася, але мені цього не радять, — вона кивнула на крісло, приладнане до стіни каюти. — Не хочеш присісти?

— Мені й так добре.

Здається, на мить вона глянула на мене уважніше — можливо, оцінювала. В цьому проступили обривки Сильви Ошіми, і цього виявилося достатньо, щоб у мені все легенько перевернулося. Але коли вона заговорила, риси її обличчя змінилися, і ті сліди зникли.

— Я так розумію, невдовзі нам доведеться рухатися, — тихо сказала вона. — Пішки.

— Можливо. Я б сказав, що ми ще маємо кілька днів, але врешті-решт усе впирається в удачу. Учора ввечері тут був повітряний патруль. Ми почули їх, але вони не наблизилися настільки, щоб нас помітити, а літати з чимось достатньо просунутим, здатним помічати тепло тіла чи електричну активність, неможливо.

— Ага… То з цього боку нічого не змінилося.

— Супутники? — я кивнув. — Так, вони й досі працюють з тими ж параметрами, як і коли ти… — Я замовк. Махнув рукою. — 3 якими працювали завжди.

Знову — довгий, оцінливий погляд. Я спокійно дивився на неї.

— А скажи, — нарешті мовила вона. — Скільки минуло часу? Після Виселення.

Я повагався, чи переступати цей поріг.

— Будь ласка. Я мушу знати.

— Десь три сотні місцевих років, — я знову махнув рукою. — Триста двадцять, щось таке.

Я міг прочитати думки з її голови навіть без посланського навчання.

— Як довго, — пробурмотіла вона.

Життя, воно як море. У ньому бігає припливна хвиля від трьох місяців, і, коли ти дозволиш, вона відірве тебе від усіх і всього, що було тобі небайдуже.

Народна мореплавна мудрість від Джапаридзе. Проста, але дуже глибока.

Можна бути бандитом із Семивідсоткових Ангелів, а можна бути великим цабе з родини Гарланів. Деякі речі залишають сліди своїх зубів на кожному. Можна навіть бути Квеллкристою, чорт її бери, Сокольничою.

Або не