Річард К. Морган - Пробуджені фурії

Виплодок.

І тоді я вибухнув гейзером, усім тим войовничим духом, якому не знайшлося виходу в протистоянні з Аюрою.

Я скочив на ноги між кормовими сидіннями, взявся за поручні трапа й витягнув себе на палубу. Там Бразил сидів під укриттям, стиснувши осколкову гвинтівку обома руками, наче рідну. Він похмуро кивнув уперед. Я простежив за його поглядом, і лють спалахнула в мені по-новому. Сьєрра Трес лежала на палубі, а одну її ногу рознесло на червонясті переливчасті шматочки. Коло неї лежала залита кров’ю Іса. Вона дихала тугими короткими ковтками. За кілька метрів лежала покинута осколкова гвинтівка, яку вона винесла на палубу.

Я побіг до гвинтівки й підняв, як свою кохану дитину.

Бразил відкрив вогонь з одного боку палуби. Його гвинтівка видала тріскуче хрипке ревіння, а спалахи з жерла вискочили на метр від дула. Штурмкоптер зайшов справа, але сіпнувся вгору, коли пілот помітив постріли.

Щоглами «Бубіна» продзенькала наступна кулеметна хвиля, лігши надто високо, щоб нас потурбувати. Я твердіше став на трохи похиленій палубі й упер приклад у плече. Прицілився й почав стріляти, коли «Дракуль» підлетів ближче. Гвинтівка ревіла мені на вухо. Я не дуже сподівався влучити, але стандартний заряд детонує від наближення до цілі, тож може бути, так, може бути…

Може, він скине швидкість, щоб ти міг краще прицілитися? Годі, Мікі.

На мить я пригадав, як впустив «Сонцеструм» на парапет, коли піднімав Сильву Ошіму. Якби мені його зараз мати, я міг би очистити небо від того гімножера як раз плюнути.

Ага, натомість ти встряг отут з музейною колекцією Бразила. Чудово все продумав, Мікі. Ця помилка тебе от-от уб’є.

Друге джерело вогню з корабля ніби трохи переполошило пілота, хоч і ніщо з випущеного нами не торкнулося його машини. Може, він не був військовим. Він пройшов над нами знову з крутим креном, ледве не обламавши щогли — досить низько, щоб я зміг роздивитися його обличчя в масці, коли він визирав із нахиленої машини. Стиснувши зуби від люті, з мокрим обличчям від збитої в повітря пелени крапель од виру, я провів рушницею вслід за ним, намагаючись достатньо довго втримати його на прицілі, щоб таки влучити.

А тоді, посеред ревіння зброї й навислої імли, щось вибухнуло коло хвоста «Дракуля». Котрийсь із нас таки спромігся випустити осколковий заряд досить влучно, щоб у ньому спрацювала реакція на наближення. Штурмкоптер хитнувся й крутнувся на місці. Здавалося, що він лишився неушкодженим, але таке попадання мусило налякати пілота. Він знову рвонув угору, віддаляючись від нас по широкій, задертій угору дузі. Мовчазний кулеметний вогонь знову наближався до мене, роздираючи палубу. Магазин осколкової гвинтівки спустів і вискочив назовні. Я кинувся вбік, упав на палубу й поповз до поручня гладенько начищеними дошками…

А тоді вниз потягнувся ангельський вогонь.

Довгий блакитний палець нізвідки. Він прошив хмари, розітнув насичене крапельками повітря, і штурмкоптер різко зник. Жадібна кулеметна буря навколо мене вщухла, нічого не вибухало і взагалі не чулося жодних звуків, окрім тріщання потривожених молекул повітря, що трапилися променю на шляху. Небо, де щойно був «Дракуль», спалахнуло, розгорілося, а тоді затухло до сяйва післяспалаху на моїй рогівці.

... і я вдарився об поручень.

Довгу мить єдиним джерелом звуку були вир і хвильки, що хлюпали об борт. Я захилив голову й уважно придивився. Небо вперто лишалося порожнім.

— Дістали тебе, гімнюче, — прошепотів я до нього.

Увімкнулася пам’ять. Я звівся на ноги й побіг туди, де лежали Іса і Сьєрра Трес, обидві в живих патьоках крові, розведеної летючими крапельками води. Сьєрра сперлася на стінку відкритої рубки й перетягувала себе джгутом з обривків просякнутої кров’ю тканини. Коли вона затягувала його міцніше, її зуби скреготнули, і з неї вирвався єдиний зойк болю. Вона зустріла мій погляд і кивнула, а тоді звернула голову туди, де Бразил схилився над Ісою, гарячково бігаючи руками по простертому підлітковому тілу. Я підійшов й глянув через його плече.

Певно, вона отримала шість чи сім куль у живіт і ноги. Від грудей і нижче її неначе подерла болотяна пантера. Голова не рухалася, а рване дихання сповільнилося. Бразил глянув на мене й похитав головою.

— Ісо? — я опустився на коліна коло неї, ставши в її кров. — Ісо, відгукнися.

— Ковачу? — вона намагалася повернути до мене голову, та ледве поворухнулася. Я нахилився обличчям ближче до неї.

— Я тут, Ісо.

— Пробач, Ковачу, — простогнала вона. То був голос малої дівчинки, ледве чутніший за напружений шепіт. — Я не подумала.

Я ковтнув.

— Ісо…

— Мені шкода…

І вона раптом перестала дихати.

Розділ тридцять четвертий

У серці скупчених лабіринтом острівців і рифів, іронічно названих Елтеветем, колись була башта більш як два кілометри заввишки. Марсіяни побудували її просто на морському дні з причин, відомих лиш їм самим, і трохи менш як пів мільйона років тому так само загадково вона впала в океан. Більшість уламків урешті засипала прилеглі ділянки дна, але велетенські розбиті залишки споруди подекуди досі траплялися й на суходолі. З часом ті руїни стали частиною рельєфу котрогось із острівців або рифів, на який вони обвалилися, але навіть такої підсвідомої присутності було достатньо, щоб Елтеветем залишався здебільшого незалюдненим. Рибацькі села на Північному рукаві Міллспортського архіпелагу на відстані в кілька десятків кілометрів були найближчими людськими поселеннями. Сам Міллспорт лежав більш як за сто кілометрів на південь. А Елтеветем («Я загубився» на одному з мадярських діалектів, старішому за Заселення) міг би проковтнути цілу флотилію мілко посаджених суден, якби та флотилія не хотіла, щоб її знайшли. Він мав вузькі зарослі канали між вистромленими вгору скелястими берегами, досить високими, щоб «Острів Бубін» сховався між ними до вершечків щогли, морські печери, витесані між мисами, котрі утворювали кишені безпеки, невидимі, якщо не підійти до них упритул, а також навислі над водою уламки розбитої марсіянської вежі, обліплені хаосом сланкої рослинності.

То була дуже добра схованка.

Принаймні від зовнішніх переслідувачів.

Я сперся на поручні «Острова Бубін» і задивився у світлі води. На глибині п’ять метрів у білий саркофаг з напиленого бетону, в якому ми поховали Ісу, тицялися носом барвисті представники місцевих і завезених видів риб. Я був подумав, чи не повідомити її родину, коли ми виберемося, чи не сказати, де вона — але це видалося мені безглуздим жестом. Коли чохол помер, то вже помер. А Ісині батьки ні на