Айріс Мердок - Чорний принц, Айріс Мердок

Крістіан? По суті, вона дуже приємна людина. Ви з нею могли б заспокоїти одне одного. Бачите, я не зла, я й зараз піклуюся й хочу допомогти.

Я підвівся, підійшов до бюро й узяв Арнольдового листа. Узяв його, щоб просто переконатися, що він не наснився мені. Напевно, я таки маю порушення пам’яті. На місці цього листа була порожнеча, а зараз я, схоже, став пригадувати… Тримаючи його в руці, я сказав:

— Джуліан повернеться до мене. Я знаю це. Я знаю це так само добре, як те…

— Що це там у вас?

— Лист від Арнольда. — Я втупився в нього поглядом.

Хтось подзвонив у двері.

Я кинув листа на стіл і побіг до дверей. Серце мало не розірвалося.

За дверима, поряд із дуже великою картонною коробкою, яку він поставив на підлогу, стояв листоноша.

— Що це?

— Посилка для містера Бредлі Пірсона.

— Що в ній?

— Я не знаю, сер. То це ви? Я просто заштовхаю її, добре? Вона важить цілу тонну. — Листоноша коліном пропхав велику квадратну коробку у двері й пішов.

Повертаючись до вітальні, я помітив на сходах Френсіса. Вочевидь, підслуховував. Він скидався на примару, одного з тих привидів, що їх описують письменники і що схожі на звичайних людей і водночас — ні. Френсіс улесливо посміхнувся. Я проігнорував його.

Рейчел стояла біля стола й читала листа. Я сів. Почувався страшенно стомленим.

— Вам не варто було показувати мені цього листа.

— Я не показував його вам.

— Ви не знаєте, що накоїли. Я ніколи ніколи ніколи не пробачу вам.

— Але, Рейчел, ви ж казали, що ви з Арнольдом усе розповідаєте одне одному, отже, напевно…

— Господи, який ви ниций, злопам’ятний…

— Я не винен! Та це й нічого не змінює, хіба не так?

— Ви нічого не розумієте. Ви — руйнівник, чорний злостивий руйнівник. Ви з тих сновид, які ламають усе на своєму шляху. Нічого дивного, що ви не можете писати. Вас узагалі не існує. Джуліан подивилася на вас і на мить зробила вас справжнім. Я теж на мить зробила вас справжнім, бо пожаліла. Але тепер це все позаду, і від вас залишився лише божевільний злостивий вампір, злопам’ятний привид. Господи, мені так вас шкода. Але я ніколи вам не пробачу. І ніколи не пробачу собі, що не тримала вас там, де ваше місце, — на відстані. Ви небезпечна й огидна людина. Ви один із тих нещасних нікчем, які воліють зруйнувати щастя всюди, де побачать його. Ви коїте це через свою смердючу злість…

— Чесне слово, я не хотів, щоб ви його прочитали, це просто божевільний збіг. Я не хотів вас засмучувати. Хай там як, Арнольд уже, мабуть, передумав…

— Звичайно ж, ви хотіли, щоб я його прочитала. Це ваша підступна помста. Я завжди ненавидітиму вас за це. Ви тут нічого не розумієте, ви взагалі нічого не розумієте… Як подумаю, що у вас був цей лист і ви зловтішалися над ним та уявляли…

— Я не зловтішався…

— Ще й як зловтішалися. Навіщо ж іще ви залишили його собі? Аби використати як зброю проти мене, щоб показати його мені й завдати болю, адже гадали, що я покинула вас…

— Чесно кажу, Рейчел, я про вас навіть і не згадав!

— А-а-а-а-а…

У сутінковій кімнаті крик Рейчел спалахнув яскравіше за бліде коло її обличчя. Я побачив у її очах і вустах шалену збурену муку. Вона кинулася на мене, а може, просто рвонула до дверей. Я відступив убік і вдарився ліктем у стіну. Вона пронеслася повз мене, мов тварина, що кинулася навтьоки, і я почув відгомін її крику. Вхідні двері розчахнулися, і крізь них я побачив, як віддзеркалюється на мокрій бруківці подвір’я світло ліхтарів.

Я повільно вийшов із кімнати, позачиняв двері й став запалювати світло. Френсісова примара й досі сиділа на сходах. Він посміхався відчужено й недоречно, наче був заблудлим другорядним духом з іншої епохи та іншої історії; наче Пак[125], що заблукав і загубив хазяїна, він посміхався задумливо, улесливо й лагідно.

— Ви підслуховували.

— Бреде, мені шкода.

— Байдуже. Що це, в біса, таке? — Я кóпнув ногою картонну коробку.

Я дивився, як Френсіс розірвав картон і відтягує кришку.

Там було повно книжок. «Дорогоцінний лабіринт». «Рукавиці могутності». «Тобіас і провинний янгол». «Прапор із дивним девізом». «Есеї шукача». «Вогняний череп». «Зіткнення символів». «Пустоти в небі». «Скляний меч». «Містицизм і література». «Діва і волхв». «Простромлений кубок». «У сніговій кулі».

Арнольдові книжки. Дюжини книжок.

Я зиркнув на велетенську щільну купу охайно надрукованих слів. Узяв одну книжку й розгорнув навмання. Мною заволоділа лють. Із гидливим гарчанням я спробував розірвати її навпіл, розламавши корінець, але він був занадто жорстким, тож я взявся цілими жмутками видирати з палітурки сторінки. Наступна книжка мала паперову обкладинку, і мені вдалося розірвати її спочатку навпіл, а потім на чотири частини. Я схопив наступну. Френсіс спостерігав за мною, і обличчя його світилося розумінням і радістю. Потім він спустився зі сходів, щоб допомогти мені, бурмочучи собі під ніс «На! На!» щоразу, коли роздирав книжку на шматки, «На!» — коли підхоплював і розривав білі водоспади друкованих стосів. Ми впевнено працювали над умістом коробки, міцно впершись у підлогу широко розставленими ногами, мов чоловіки, що працюють у річці, а навколо нас росли купи четвертованого паперу. Нам знадобилося менше ніж десять хвилин, щоб знищити повне зібрання творів Арнольда Баффіна.

— Як ви тепер почуваєтеся, Бреде?

— Нормально.

Здається, я зомлів. Повернувшись до Лондона, я майже нічого не їв. Тепер я сидів на чорному вовняному килимку на підлозі вітальні, обіпершись спиною на одне з присунутих до стіни крісел. Спалахував і потріскував газ. Світилася одна лампа. Френсіс приготував сендвічі, і я з’їв кілька. Випив трохи віскі. Я почувався направду дивно, але вже не млосно, не було більше цяточок перед очима, важкі чорні пологи більше не падали й не притискали мене до землі. Тепер я й сам лежав на землі, довгий і неповороткий. У мерехтливому світлі я чітко бачив Френсіса, так чітко, що аж насупився — він раптом опинився занадто близько, його присутність стала надмірною. Я перевів погляд униз і зауважив, що він тримає мене за руку. У відповідь на це я теж насупився й висмикнув долоню.

Френсіс, як я пригадую, уже добряче набрався віскі й уклякнув біля мене з напруженим й уважним виглядом, не позуючи або відпочиваючи, а так, наче я був його витвором. Губи він витягнув уперед, мов задобрюючи когось, — повна червона