Теодор Драйзер - Фінансист, Теодор Драйзер

височіла ще порожня суддівська трибуна, праворуч від неї — теж поки що незаповнені місця присяжних, а між ними, зліва від крісла судді, лава для свідків, де він мав зараз давати свідчення. Позаду неї вже стояв в очікуванні виходу суду огрядний судовий пристав, якийсь Джон Спаркгівер, в обов’язки якого входило подавати свідкові пошарпану та заяложену Біблію і після складання присяги говорити: «Пройдіть сюди». У залі знаходилися й інші пристави. Один — біля проходу до бар’єру навпроти суддівського столу, де обвинувачений вислуховував вирок і де містилися місця адвокатів і лава підсудних. Інший пристав стояв у проході, що вів у дорадчу кімнату. І нарешті, третій охороняв двері, через які впускали публіку. Ковпервуд одразу ж помітив Стінера, який сидів на лаві для свідків. Скарбник настільки переймався своєю долею, що рішуче ні на кого не звертав уваги. Власне, він ні на кого не тримав зла, а тепер, опинившись у настільки хисткому становищі, лише побивався, що не послухався поради Ковпервуда. Правда, в душі його все ще жевріла надія, що Молленгауер і репрезентована ним політична кліка в разі обвинувального вироку будуть клопотатися за нього перед губернатором. Стінер був дуже блідий і добряче схуд. Від рожевощокої огрядності, що відрізняла його в дні процвітання, не залишилося й сліду. Одягнений він був у новий сірий костюм з коричневою краваткою і ретельно поголений. Відчувши пильний погляд Ковпервуда, він здригнувся й опустив очі, а потім взявся якось безглуздо смикати себе за вухо.

Ковпервуд кивнув йому.

— Знаєте, що я вам скажу, — зауважив він Стеджеру, — мені шкода Джорджа. Це такий віслюк! Втім, я зробив для нього все, що міг.

Ковпервуд скоса поглянув і на місіс Стінер — низькорослу жінку з жовтим обличчям і гострим підборіддям, у кепсько пошитій сукні. «Як це схоже на Стінера — обрати собі таку дружину», — подумав він. Шлюби між людьми не надто визначними і до того ж неповноцінними іноді займали його думки. Місіс Стінер, зрозуміло, не могла відчувати теплих почуттів до Ковпервуда, адже вважала його безсовісною людиною, котра занапастила її чоловіка. Тепер вони знову були бідні й збиралися переїжджати зі свого просторого будинку в більш дешеву квартиру, і вона всіма силами гнала від себе ці сумні думки.

За декілька хвилин по тому з’явився суддя Пейдерсон з низеньким і товстим судовим приставом, схожим скоріше на дзьобатого голуба, ніж на людину. Як тільки вони увійшли, пристав Спаркгівер постукав по суддівському столу, біля якого перед цим куняв, і вигукнув: «Прошу встати!». Публіка встала, як це робиться у судах всього світу. Суддя порився в стосі паперів, що лежали у нього на столі.

— Яка справа слухається першою, містере Протус? — уривчасто запитав він судового секретаря.

Поки тяглася довга і нудна процедура підготовки справ до слухання і розбиралися різні дрібні клопотання адвокатів, Ковпервуд з неабияким інтересом спостерігав за всим цим дійством, яке іменується судом. Як він жадав вийти переможцем, як обурювався на клятий збіг обставин, що привів його в ці стіни! Його завжди дратувало (хоча він і не виказував цього) суддівське крутійство, всі ці відстрочки і кляузи, які так часто ускладнюють будь-яке сміливе починання. Якби його запитали, що таке закон, Ковпервуд рішуче відповів би: це туман, що утворився з людських примх і помилок; він оповиває житейське море та заважає плавати маленьким суденцям ділових і громадських ініціатив людини. Отруйні міазми його лукавих тлумачень роз’їдають виразки на тілі життя; випадкових жертв закону розмелюють жорнами насильства і свавілля. Закон — це дивна, моторошна, захоплююча і разом з тим безглузда боротьба, в якій людина безвільна, неосвічена та невміла (так само як лукава чи розлючена) стає пішаком, м’ячиком в руках інших людей — юристів, які спритно грають на людських настроях та марнославстві, на їхніх бажаннях і потребах. Це огидно-тягуче, що розкладає душу, видовище — сумне підтвердження тлінності людського життя, підступу і пасток. У руках сильних людей, яким був і він, Ковпервуд, в свої кращі дні, закон — це меч і щит. Для роззяви він може стати капканом, а для переслідувача — вовчою ямою. Закон можна повернути куди завгодно — це лазівка до забороненого, пил, яким можна запорошити очі тому, хто побажав би скористатися своїм правом бачити, завіса, яка довільно опускається між правдою та її втіленням у життя, між правосуддям і карою, яку воно виносить, між злочином і покаранням. Законники — в більшості своїй — освічені наймити, яких купують та продають. Ковпервуд завжди тішився слухати, як красномовно вони міркують про етику і почуття, бачив, з якою готовністю вони брешуть, крадуть, перекручують факти з будь-якого приводу і для будь-якої мети. Великі законники, по суті, лише великі пройдисвіти, на кшталт його самого. Як павуки, сидять вони в тіні, посеред своєї хитро сплетеної павутини, і чекають необережних мошок в людській подобі. Життя і в кращому випадку — жорстока, нелюдська, холодна і безжальна боротьба, і одне зі знарядь цієї боротьби — буква закону. Найбільш мерзенні представники всієї цієї життєвої метушні — законники. Ковпервуд сам вдавався до закону, як вдався б до будь-якої зброї, щоб захиститися від біди; і юристів він вибирав так само, як вибирав би кийок або ніж для самооборони. До жодного з них він не мав поваги, навіть до Гарпера Стеджера, хоча ця людина чимось подобалася йому. Усі вони — тільки необхідне знаряддя: ножі, відмички, кийки, і нічого більше. Коли вони завершують справу, з ними розплачуються і забувають про них. Що стосується суддів, то здебільшого це адвокати-невдахи, які висуваються завдяки щасливому випадку, люди, які, ймовірно, багато в чому поступилися б красномовству захисників, що розсипається перед ними, якби вони помінялися ролями. Ковпервуд не поважав суддів — він занадто добре знав їх. Знав, як часто зустрічаються серед них політичні кар’єристи, політичні одноденки, пішаки в чужих руках, кон’юнктурники та підлабузники, що стеляться під ноги фінансовим магнатам і політичним верховодам, які в міру потреби й користуються ними, як ганчіркою для обтирання чобіт. Судді — дурні, як, втім, і більшість людей у цьому старезному і хисткому світі. Так, його пронизливий погляд охоплював усіх, хто знаходився перед ним, але залишався незворушним. Єдиний порятунок Ковпервуд бачив у надзвичайній спритності свого розуму. Ніхто не зміг би переконати його, що цим тлінним світом рухають чесноти. Він знав надто багато і знав себе.

Покінчивши нарешті з безліччю