Дмитро Іванович Дорошенко - Нарис історії України. Том 2, Дмитро Іванович Дорошенко

Котляревського. Вона дала початок новій українській літературі, народній мовою, духом і змістом. Той самий Котляревський своєю пєсою «Наталка Полтавка», виставленою на сцені вперше в 1819 році в Полтаві, поклав початок і нового українського театру.

Змагання пізнати минуле рідного краю приводить до створення двох повних курсів української історії: один був написаний з ініціятиви освіченого й гуманного ґенерал- ґубернатора малоросійського, князя Миколи Рєпніна, молодим українським архівістом Дмитром Бантишем-Каменським, і виданий коштом Рєпніна в 1822 р. під назвою «Исторія Малой Россіи». Другу «Исторію Малороссіи» написав одночасно український патріот і почитатель Мазепи Олекса Мартос. Але його праці не судилося побачити світ, з виїмком кількох уривків, надрукованих у 1822 р. Ще раніше над розробленням української історії працюють Опанас Шафонський, Михайло Антоновський, Адріян Чепа, Василь Полетика, Михайло Марків, Ілля Квітка й Максим Берлінський. Вони кладуть початок науковому дослідженню української старовини й популяризують знання рідної минувшини. серед ширших кругів українського громадянства.

Нова українська література, в тісному звязку з історичними та етнографічними студіями, відкрила перед очима освіченого громадянства зовсім новий світ народнього життя з його багатим духовим змістом, з його розкішною поезією, яка зберегла в повній свіжості образ минулого героїчного життя. Тепер поняття «нації» широко розвинулося: замість уважати за неї самі лишень горішні круги суспільства, шляхту, тепер у це поняття був включений увесь народ, а поняття «батьківщини» обхопило собою всі землі, заселені цим народом. Тепер уже не в старих хроніках, не в гетьманських універсалах і не в пожовклих шпарґалах фамілійних документів стали дошукуватися слідів минулої слави предків, а в живих народніх піснях, у народніх звичаях і в обрядах.

В 1819 році князь Микола Цертелев надрукував першу збірку українських історичних дум. Ця збірка мала таке саме значіння для пробудження національного почуття серед українців, як видання Вуком Караджичем сербських юнацьких пісень для південних словян, або опублікування Краледворського рукопису для чехів. Видаючи думи, князь Цертелев уважав, що він робить патріотичне діло: «Якщо ці вірші, писав він у своїй передмові, не можуть служити поясненням української історії, то принаймні в них видко поетичний геній народу, його дух, звичаї старих часів і нарешті ту чисту моральність, якою завжди відзначались українці й яку вони старанно зберігають і сьогодні, як одиноку спадщину по предках, яка врятувалася від жадности сусідніх народів». Так само почуттям любови до своєї народности, до її духової спадщини з часів героїчної минувшини перейняте перше видання ліричних народніх пісень, випущене Михайлом Максимовичем у 1827 р. Передмова Максимовича до цієї збірки звучить як літературний маніфест, і справді, для свого покоління вона мала значіння маніфесту, вона була прапором, на якому було виписане магічне слово для тих часів: «народність». «Настав, здається, той час — так починалася ця передмова — коли вже пізнають справжню ціну народности; вже починає здійснюватися бажання: нехай утвориться поезія правдиво руська! Найкращі наші поети беруть чужоземні твори вже не як основу й зразок для своїх власних писань, а тільки як помічний засіб для повнішого розвитку самобутньої поезії, яка вродилася на рідному ґрунті й яку довго заглушували чужоземні прищіпки. І от з цього погляду великої уваги заслуговують памятки, в яких найповніше вияляється народність: це — пісні, в яких звучить дума, перейнята почуттям, і казки, в яких відсвічується народня фантазія». Яке глибоке вражіння зробила Максимовичева збірка на сучасників, не тільки на українців, видко з того ентузіязму, з яким відгукнулися на появу цієї збірки з одного боку Пушкін, а з другого Гоголь. Діло Максимовича продовжував і розвивав Ізмаїл Срезневський, видаючи в 1832-38 роках у Харькові свою «Запорозьку Старину». Він друкував у ній історичні думи й пісні в твердому переконанні, що робить цим велику послугу для історії.

На початку 19 століття осередком культурного життя на лівобережній Україні зробився Харьків. Тут у 1805 році з почину місцевого культурного діяча Василя Каразина коштом місцевого дворянства й купецтва був заснований університет. Цей університет скупчив біля себе найкращі культурні сили українського громадянства, діячів на полі української літератури, історії й етнографії. Ректором університету був довший час відомий український поет Петро Гулак-Артемовський. У Харькові почали виходити журнали: «Украинскій ВЂстникъ», «Украинскій Журналъ» та інші, які вже своєю назвою показували, що вони присвячені місцевому краю та його інтересам. На чолі літературного руху в Харькові стояв творець української повісти Григорій Квітка. В Харькові почали свою діяльність Срезневський, Костомарів, Метлинський, що свої літературні інтереси поширили аж до загально-славянського маштабу й зробилися виразниками духової взаємности й братерства всіх славянських народів. У Харькові пильно студіювали тоді польську мову й літературу, а вже в кінці 30-х років Костомарів і Метлинський друкують тут українські переклади з Краледворського й Зеленогорського рукописів, з народніх чеських, сербських і польських пісень. Звідси ж, з Харькова завязуються безпосередні зносини з Прагою, як осередком славянського руху.

Говорячи про українське національне відродження першої чверти XIX віку, треба мати на увазі, що представником і носієм цього чисто ідейного руху було дворянство. В народні маси цей рух не йшов по тій простій причині, що вони опинилися в кріпацькій неволі, стали поза обсягом впливу школи й просвіти. Ще в половині XVIII ст. в кожнім українськім селі була школа, але коли запанувало кріпацтво, ці школи зникли. Вони позникали навіть серед вільного козацького населення, бо й козаки, як ми бачили, опинилися в настільки суворих умовах життя при нових порядках, що їм було не до школи. Понизилась освіта навіть серед духовенства. Давніше діти українського духовенства побирали освіту в школах, які були загально-становими й не мали виключно церковного характеру. Такі були київська Академія й усі українські колегії. Та ще й до кінця 18 ст. стан священика не був у його родині спадковим: кандидатів на священиків вибирала сама громада, вона могла вибрати й світську людину, яку після вибору громадою єпископ мав тільки висвятити. Отже, властиво кажучи, духовної касти на Україні не було. Після реформ цариці Катерини II, які зробили державну службу привілеєм шляхетського стану, діти духовенства мусіли здебільшого вибирати для себе духовну діяльність. Стара українська школа зробилася виключно церковною, й загальна освіта в ній дуже занепала. Беручи це все на увагу, ми зрозуміємо, чому ввесь літературно-національний рух початку XIX ст. був ділом майже виключно дворянської верстви і, яко такий, носив певні сліди класової дворянської ідеології.

Я вже згадував, що українське дворянство першої чверти XIX ст. було настроєне опозиційно. Ця опозиційність мала своїм джерелом передовсім незадоволення з російського уряду, який не хотів визнати за українською шляхтою дворянських прав