Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт

— О, о… вона, — п'яно зрадів комендант.

— Колінчатий вал, гер професор, — розсміявся йому в очі хлопчина.

— А ти звідки знаєш?

— Моя ж бабуня верхи на ньому на базар їздили.

— А ще хоче вчитися. Ти й так усе знаєш, — комендант спробував вислизнути з кімнати, але його не випустили.

— Скажіть відверто, навіщо нас тут тримають?

— Звертайтесь до начальства.

— А й справді, ходімо, хлопці! — запропонував хтось згарячу.

— Куди поспішаєте, глупаки! — підвищив голос комендант блока. — Встигнете. Питання вирішується.

— Де?

— У Москві, — комендантові, нарешті, пощастило вискочити в двері.

— Бреше він, — кинув йому вслід Петро.

— Чому бреше? Адже наш лист, мабуть, уже там. Комендант табору запевняв, що того ж дня відіслали.

— Всі вони тут одна зграя. Я вчора у Пермякова спитав, так він мене Сибіром страхати почав. Каже, всіх вас, як тільки повернетесь, — етапом у Сибір.

— А я Сибири, Сибири не страшуся. Сибирь ведь тоже русская земля, — вигукнув з порога Ігор Капара.

Його високий збуджений голос враз висік тишу.

— Перемога! Перемога! Хлопці, кричіть ура! Лист прийшов! Своїми очима бачив!

— Звідки? — хриплим від хвилювання голосом запитав Андрій.

— З Парижа! Із сургучними печатками! — Ігор не міг стримати радості. — Ну, тепер усе-е! Через місяць ми вдома. Уявляєте: я в Одесі, сходжу по трапу…

— Не кажи «гоп», — промовив Микола Добривечір. Він зайшов до кімнати разом і Ігорем і став у дверях, насуплений, похмурий.

— Ти, Миколо, завжди зі своїм «гоп». Ти ж сам бачив листа. Скажи, бачив?

— Бачив, — зітхнув полтавчанин. — Тільки от що в тому листі, невідомо. Ви, хлопці, ідіть собі… не дуже зважайте на його телячу радість, — Микола кивнув на Ігоря. — Поки що нема чого радіти, ідіть.

Хлопці вийшли з кімнати понурі, мовчазні.

Микола визирнув за двері, потім щільно причинив їх. Очевидно, хотів сказати товаришам щось дуже важливе. Але у нього не вистачало духу вимовити ті слова. Нарешті, наважився.

— Мене тільки-но викликав комендант табору. Вербував. Два місяці повчишся, каже, і додому… на парашуті. А ти про Одесу…

— Гаркуша, до коменданта! — розляглося коридором. Андрій похитнувся, хотів ступити і не міг рушити з місця, ніби щось тримало його за ноги.

— Ти що, не чуєш? — у двері просунулась білява кучма посильного. — Пермяков викликає! — випалив хлопець.

Андрій пішов до дверей.

Комендант зустрів його привітно. Вийшов з-за стола, запросив сісти, причинив вікно, довго порпався в якихось паперах на столі, так ніби йому важко було починати розмову. Потім наблизився до крісла, в якому сидів Андрій, і, розглядаючи обгризені нігті на довгих жилавих пальцях, сказав:

— Я хотів поговорити про цю справу саме з тобою. Ти хлопець розумний, мусиш усе збагнути. — Він поглянув на Андрія. Потім повернувся до стола, взяв розірваний конверт з сургучевими печатками і ніби завагався: говорити чи ні.

Комендант трудового пересильного табору Пермяков був нібито із військовополонених. Сам про себе він казав, що попав у полон під Брестом. Але в таборі про нього ходили інші чутки: одні називали його власівцем, інші твердили, що він із дворян і весь час жив за кордоном, його манери, військовий вишкіл, а головне, знання іноземних мов свідчили про те, що виховання він був інтелігентного. Невисокий на зріст, худорлявий, запалі груди, землисте, брезкле обличчя і мінливі каламутні очі. Щось було в тих очах таке, що видавало в ньому дріб'язкову і підступно мстиву натуру. Він ліз із шкіри, щоб здобути прихильність американців і, певно, вже давно був агентом «Сі Ай-Сі». Хлопці прозивали його Пацюком. Зовні він і справді чимось скидався на пацюка.

— Я викликав тебе з приводу цього листа, — комендант повернувся. Тонкі пальці висмикнули з конверта папірець. — Москва… відмовилась од нас, друже, — сказав він з гіркотою і ніби щирим хвилюванням.

— Не може того бути, — Андрій зірвався на ноги, — не вірю!

Комендант подав йому папірець.

— Читай. Я, браток, і сам не чекав, а ось, бачиш, як воно повернулося.

Андрій пробіг очима рядки. «У відповідь на вашого листа… повідомляємо, що питання репатріації радянських громадян з таборів Баварії, Мюнхена та його околиць… розглядатись не буде…» Рядки зламались, мов суха солома.

— Не вірю. І ніхто не повірить. Усе це брехня! Бути того не може, щоб од нас одвернулись! Це якесь непорозуміння або…

— Що? — очі коменданта тривожно забігали.

— … фальшивка.

— Не думаю, щоб хто вчинив таке паскудство!

— Я певен, що це фальшивка, — гаряче випалив Андрій. — Комусь дуже не хочеться, щоб ми повернулись додому.

— Кому?

— Не мені, звичайно. Американцям, мабуть.

— А ти думаєш, годувати таку ораву дармоїдів їм хочеться?

— То якого ж чорта вони не пускають нас?

— Певно, там не дуже чекають на таких, як ми. Знаєш, Москва сльозам не вірить. Нам здається все просто. Написали, поскаржились, розжалобили московського татка, і він одразу ж розкриє нам обійми. Ох, браток, не так усе просто. Політика — річ складна. Правда, є спосіб потрапити додому, але він не для тебе, — криво посміхнувся Пермяков. — Скажи, як мені з листом бути? Я хотів, щоб ти про нього сам хлопцям розповів. Тобі повірить, а я все ж гаки якась власть у таборі.

— А що ви хочете, щоб я розповів їм?

— Ну, про відмову. Про те, що Москва… Що ти про це думаєш?