Генріх Манн - Молоді літа короля Генріха IV

виступає кривавий піт, нехай мені навіть з'являються привиди! Я хочу, щоб моє ліжко обступили сорок забитих дворян. Краще хай це, ніж іти до обідні!»

Та надходить день за днем, і нарешті настає той, жахливий. Тоді ми залишаємо своє утечище й відчуваємо в собі силу зустріти неминуче. Це було двадцять дев'яте вересня, день святого Михайла, і лицарі його ордену оточили короля Наваррського й повели до храму. Він ішов понуривши очі й навіть душею не помічав юрби, що стояла по дорозі й витріщалась на нього, й зневажала його, а може, й оплакувала. Перевдягнені гугеноти стежили за його важкою ходою, щоб потім рознести по всій країні вість про жахливу скруту, в яку потрапив їхній дорогий вождь. А сам він весь час думав про свою матір та про адмірала.

Він думав: «Матусю, вони тиснуть на мене, і незабаром я муситиму видати указ нашому краю, Беарну, щоб він зрікся твоєї віри. Я муситиму виганяти твоїх пасторів, а це ж однаково, якби я власною рукою виганяв тебе, люба матусю! Пане адмірале, вашим синам та небожам довелось утікати перевдягненими. Вашу дружину тримають в ув'язненні в Савойї. Чи довго до того, що суд оголосить ваші маєтки відумерщиною, а ваше ім'я — не гідним доброї пам'яті. Та не думайте, пане адмірале, й ти, люба матусю, що я зраджую вас, коли сьогодні все ж таки йду до церкви. Ви знаєте: я виборов стільки днів, скільки можна було: аж сімнадцять. Мій кузен Конде, що спочатку поводився куди зухваліш за мене, пішов до обідні раніше. Прошу вас, поставте мені в заслугу те, що я зумів так довго зволікати, люба матусю й пане адмірале!» Так звертався він до них, ніби до живих, та й справді був певен, що вони живі й чують його: там, де вони тепер, чують і отакі глибоко сховані думки.

Коли відбулась урочиста церемонія переходу в іншу віру — вже вчетверте в його житті,— його без кінця обнімали й цілували, і він бадьоро відповідав на ті обійми та поцілунки. Королева-мати сама явила йому честь: вона дожидала цього юнака, що нарешті лишився зовсім самотній, бо його покинули навіть духи рідних йому небіжчиків — вона була певна того, — та й добру славу він теж утратив. І тому вона зустріла його веселенькою усмішкою, а обнімаючи, зичливо обмацала, наче майбутню печеню. І що ж вона намацала? Всю її веселість мов вітром звіяло. Під убранням на ньому був панцер; Анрі надягнув його, коли мав зректися колишніх одновірців. Поганий знак; пані Катрін уже схопила палицю, щоб поквапно відійти. Та Анрі дозволив собі затримати її, взявши за руку, й обсипав насмішкувато-пестливими словами. Що ж діяти безпорадній жінці в закритій чорній сукні й удовиному чепчику, коли надміру завзятий молодик вихваляє її ніс, оцей товстенний ніс? А він уже тягся до того носа губами, щоб поцілувати. Нарешті вона ухистилась і вдарила його палицею — звичайно, жартома, про людське око. А він зразу почав удавати маленького песика, дзявкати й стрибати на всіх чотирьох кругом неї, ніби хотів ухопити зубами за литку. І пані Катрін кинулась навтіки. Тіло її рвалось уперед, та ноги не поспівали. Отак, наче розриваючись надвоє, вона поспішає геть, а двір сміється — з неї.

Помста не забарилась. Анрі мусив написати не тільки указ для протестантів у Беарні, а й листа до папи; в тому листі король Наваррський принижувався, як ще ніколи досі, і вона звеліла розіслати по всій країні його текст. Якось, коли вони знов почали дражнити одне одного, їй спало на думку поцікавитись його здоров'ям. Адже він досить хирлявий юнак, правда? Не справжній чоловік? Мабуть, він дістав у спадщину від матері, Жанни д'Альбре, зародок ранньої смерті.

Він уже розтулив рота, щоб сказати жартома: «Той зародок, вельможна пані, ви всипали їй у склянку з водою». Бо в той перший час вони не думали про церемонії — пташка, спіймана на липкий прутик, і власниця клітки. Ненависть зближує. Аж раптом, він почув:

— Треба було спитати в дочки, яка ваша чоловіча снага.

І зразу Анрі збагнув її намір: оголосити його неспроможним чоловіком і домогтись у Римі розірвання шлюбу. Вбивати його було вже не варто. І тим дужче хотілось їй спекатися зятя, з якого тепер не могло бути ні шкоди, ні користі, а Марго ще раз вигідно одружити. Пані Катрін завжди мала повну голову шлюбних планів, які вона виношувала для своїх дітей.

Того вечора Анрі знову лежав на подружньому ложі.

Ось що вийшло з кохання

Він підійшов до дверей королеви Наваррської серед цілого гурту придворних, із яких мало хто став би його захищати, якби інші виявилися вбивцями. Але він узяв із собою їх усіх, щоб вони згодом мусили підтвердити, що він пішов до королеви. Про всяк випадок він тримав у руці кинджал і ним пошкрябався у двері — не дуже гучно, проте вони зразу відчинились.

— Я вже давно вас дожидаю, мій мужу й владарю, чого це ви сьогодні так пізно, — сказала королева.

Він зачинив за собою двері й засунув засув. А коли обернувся, вона вже лежала на постелі, розгорнувши обійми. Він знав, чого хоче: перекреслити лихий задум її матері,— й зробив те негайно, і ще раз, і ще, й ще, без кінця. Ніжна Марго мусила просити його, щоб не забував, що це вони з'єдналися знову після довгої, жахливої розлуки.

— Тепер я народжу тобі сина, серце моє, то скажи: чому ти раніш не згадав про цей спосіб перемогти всіх своїх ворогів?

— Ти народиш мені сина?

— Так я відчуваю, — сказала Марго. Тоді поправилась: — Так я хочу. Як довго жадала я, щоб ти прийшов! Я ще вчора шкрябалась у твої двері.

Йому захотілося знову стиснути її в обіймах — тепер уже щоб обняти в ній майбутнього сина. Та хоч як билося його серце, він не