Генріх Манн - Молоді літа короля Генріха IV

від вашої голови. Цього разу нам пощастило. Ці два зрадники мали намір зчинити на мосту великий галас і заарештувати вас. Вони сподівались, що королева-мати все їм пробачить — бо вони дуже прислужилися їй у ту криваву ніч, — і подарує їм життя.

— Це правда, — визнав Анрі.— Тепер кожен у Луврі має тільки два способи врятуватись: або втекти, або продати мене. Про це треба буде не забувати ні на хвилину.

— Ні на хвилину, — підтвердив д'Ельбеф.

Того дня Анрі помітив, що д'Алансон його уникає. Напевне, Двоносий був серед тих позакутуваних у Луврському колодязі, що так невдало спробували втекти. І тепер цей вертун поводився ще непевніше. «Хай кожен викручується як знає, тільки не моїм коштом».

Панове де Монморансі[84] були родичі адмірала Коліньї, одначе католики, а тому мали при дворі досить впливу, щоб і тепер заступатися за протестантів, за їхнє майно й віру і відраджувати від дальших переслідувань. І вони справді робили все, що можна було в тому становищі. Маршал Монморансі насамперед посилався на те, як сприйме світ Варфоломіївську ніч, що все ж таки, як не крути, відбулася. Правда, на це могли зважати, лиш поки не було звісток із Європи та ще поки тривав перший спалах обурення. Проте він захопив переважно далекі країни, як Польщу, та слабкі — німецькі протестантські князівства. Зате Єлизавета Англійська сприйняла все дуже тверезо, аж могло здатися, що такі речі не чужі їй самій. Тому пані Катрін дуже скоро заспокоїлася щодо неї. Вона навіть напівсерйозно, напівграйливо порадила своїй добрій приятельці влаштувати таку саму різанину в себе на острові — звичайно, серед католиків.

Отож стара королева вже почала знову показуватись перед своїм двором. У її вигляді вже не було такої таємничості, вона зробилась приступніша. Мовляв, мати згуртувала коло себе всіх своїх дітей, усіх без винятку, а цього вона завжди прагнула від щирого серця.

— Якби хоч одного з вас не було при мені, я б не знала спокою, — казала вона їм зі своєю звичайною добродушністю; в її тоні тепер не відчувалося й крихти іронії. Як просто, навіть зичливо почала вона одного вечора розглядати Конде й Наварру, що їх доти не помічала! Анрі злякався й внутрішньо насторожився. А вона спитала обох, які їхні успіхи в істинному віровченні.

— Непогані,— відповів Анрі.— Я вже знаю стільки, як і мій учитель. Добряга пастор сам перейшов у католицьку віру лиш тоді, коли відчув, що наближається Варфоломіївська ніч. Щасливий той, хто навчився гаразд розраховувати.

— Навчіться й ви! — порадила пані Катрін. Тоді окинула його поглядом і додала: — Королику!

І це перед усім двором. Анрі вклонився їй, потім придворним, що зареготали — досить-таки дурнувато. Декотрі, правда, в душі здригались, розуміючи Наваррине становище, а сміялись, тільки щоб убезпечити власну шкуру.

Отоді пані Катрін виказала себе. Вона всі ці дні потай стежила за Короликом, хоч і вдавала, ніби не помічає його. А тепер повела рукою, щоб усі відійшли від її високого крісла, й Анрі залишився перед нею сам.

— Ви зразу ж, другого дня, пробували втекти. Я нагородила панів де Нансея й де Косена за пильність.

— Я не пробував утекти, вельможна пані. Але я радий за цих панів. — І Анрі кивнув головою їм обом, помітивши їхні зловтішно ошкірені обличчя.

— Ви ще завдасте мені чимало клопоту. Як ваша мати й щира приятелька, я вас остерігаю.

Всі могли б підтвердити, що пані Катрін сказала це справді по-материнському. А Наварра аж схлипнув, перше ніж здобувся на відповідь:

— Вельможна пані, я нізащо в світі не хотів би віддалитись від владарки, що нагадує мені найвеличніших жінок римської історії.

Так скінчилась ця гарна й значуща розмова. Вона піднесла Наварру в очах двору трохи вище, на нього дивилися вже не так зневажливо. Та коли людині доводиться рятувати себе найрізноманітнішими хитрощами, вона здається що день, то інакшою. На спробу він ще прикинувся слухняним, але недотепним. Від нього зажадали, щоб він написав листа до мера й магістрату протестантської фортеці Лa-Рошелі й закликав їх відчинити браму комендантові, якого пришле їм король Франції. Тоді він склав таке вірнопіддане послання, що ларошельці, добре знаючи його вдачу, ніяк не могли попастись на цей гачок. А тому через кілька місяців почалась облога протестантської фортеці, і всьому королівству стало очевидно, до чого призвела Варфоломіївська ніч. «Повалити ворогів — це діло нехитре, але як бути певному, що вони не встануть сильнішими!» — так чи якось подібно сказав Карл Дев'ятий чи то пробурчав собі під ніс, коли з усієї країни почали приходити лихі вісті.

Карл тяжко сумував. Уночі йому з'являлися привиди, він знову чув глухий дзвін жахливої ночі, а з Сени відповідав болісний крик. Годівниця-протестантка витирала йому піт з обличчя, і той піт був кривавий: так шепотілись по всьому Лувру. Бідного короля втішав тільки його безтурботний кузен Наварра:

— Чого журитися, любий брате! В Луврі стало трохи просторіш, і живемо ми дружніше. Ті, хто дав себе заскочити, були дурні. Я їх уже всіх забув. Твоя сестра наставляє мені роги, якщо не помиляюсь; але й мені не бракує нагод віддячити їй тим самим. — І він, клацнувши пальцями, крутнувся на підборах, що їх мав трохи вищі, ніж заведено.

Невдовзі він сам ліг у ліжко, бо йому, мовляв, стало зовсім зле; і справді, він був гарячий і спітнілий. Так установили — хоча й хитаючи головами — лікарі, що за наказом пані Катрін оглянули його. Але ж гарячка може початися й від того, що ти не хочеш іти до обідні — ще не зараз, ради бога, не зараз! «Якщо вже це неминуче, то хоч трохи ще відтягти, боже милий! Пошли мені тяжку хворобу, нехай і з мене