Генріх Манн - Молоді літа короля Генріха IV

— Луна! — нагадав Анрі.

Тоді мудра голова заговорила якось дивно — зовсім не своїм, зовсім іншим голосом. Той голос був навдивовижу знайомий, Анрі тільки ніяк не міг пригадати, де й коли чув його раніше. «Та це ж мій власний голос!» — раптом збагнув він. Уперше в житті він почув себе самого ззовні, збоку:

— Я не маю охоти безсило дожидатися, поки вони заріжуть і мене. Тому я підкорюся їм до останку, підкорюся так, щоб усі протестанти зневажали мене і щоб я вже ні для кого не був небезпечний. Я зречуся віри, ходитиму до обідні, напишу папі приниженого листа…

— Ні, хоч не це! — попросив Анрі; попросив, так би мовити, самого себе.

— …Листа, сповненого жалюгідної покори, і прочитає його весь світ, — відповів його власний голос. Агріппа, цей лицедій, напевне, дуже довго вправлявся, поки навчився наслідувати Анрі так досконало.

— Ні! — вигукнув Анрі, забувши про обережність, бо ці слова так його налякали, ніби їх і справді вимовили його власні уста. А втім, недовго вже було до того дня, коли він муситиме вимовити їх сам, і навіть гірше: виконати.

— Луна! — нагадала голова й відразу повела далі підробленим голосом, що так хвилював Анрі: — Чи, може, в біді краще важити головою відразу? — Це вже латиною. — Правда, це тільки поради поетів, не більше, — несхвально поправив сам себе голос. — Кузене Франсуа, чого ти хочеш? Мені аби тільки жити не заважали.

— І це ти чув? — спитав справжній Анрі.— Хіба ж я міг віддати себе в руки такому вертунові?

— Зате він віддав себе в мої руки, — докінчив голос-двійник. — І він не єдиний, хто хоче втекти зі мною й підняти всю країну. Він повсюди кричить, що не знав нічого про Варфоломіївську ніч. Інші мовчать, але їхній страх від того не менший. Та навіщо називати цій лункій стіні всіх, хто пропонував мені дружбу й допомогу? Я назву тільки двоє імен, бо ці двоє не заслужили пощади.

— Це… — Справжній Анрі, аж задихаючись, квапив двійника говорити далі.

— Це панове де Нансей і де Косен, — відповів той. — Вони бояться, що королева-мати накаже повбивати їх, бо тих, хто був знаряддям, частенько усувають. Обох цих зарізяк можна підкупити, аби тільки гроші.

— Spem pretio non emo. Я не купую надії за готівку, — відповів справжній Анрі; але й двійник мав напоготові цитату з класика:

— Правда повинна говорити просто, без хитрощів. — І пояснив: — Найзрозуміліша мова для таких людей — це дзвін і блиск золотих монет. Я не сидів згорнувши руки й уже маю потрібну суму. Ще до світу її буде виплачено на мосту перед брамою. Тоді вона широко розчиниться, і мене пропустять. Вони навіть самі підуть за мною, і чимало інших пристане до нас. Я буду сильний, і ніхто не спинить мене.

Справжній Анрі, як і перше, думав: «Я не купую надії за готівку». Але він розумів і те, що вже надто багато зроблено й підготовано і надто багато людей утаємничено в цю справу. Тому він сказав: «Так» і «Я згоден», — намагаючись, щоб ці слова не прозвучали невпевнено чи запізніло.

Ця нічна спроба скінчилася жалюгідно, і головний її наслідок був той, що Анрі і його друг Агріппа якийсь час сердились один на одного. Вони ще затемна прокрались у Луврський колодязь і там чекали ще з кількома закутаними постатями, що воліли залишитися невпізнаними, бо жоден не довіряв іншому. У вартівні під склепінням брами сонно жевріло червонясте світло, і кілька разів у місті бамкнув низький глухуватий дзвін, такий пам'ятний усім ще з кривавої ночі. Можливо, цього разу його бамкання врятувало кількох гугенотів, бо вони не показались, не пішли під склепіння. Коли вже засірів світанок, капітан де Нансей мусив вийти в подвір'я сам. З ним був його товариш де Косен, і вони насамперед узяли в д'Обіньє гаман із грішми. Потім пояснили, що коні вже стоять осідлані перед брамою: нехай панове поперед них виходять на міст.

Та Анрі не хотів іти поперед них у вузьке склепіння — воно йому нагадувало пастку. Обидва зрадники мусили рушити першими; та якийсь чоловік заступив їм дорогу.

— Панове де Нансей і де Косен, я вас арештую. Я на власні очі бачив, як вас підкупили гугеноти, що хотіли втекти.

Зразу почалася бійка; в тьмяному світлі не видно було, хто з ким б'ється, — а врешті короля Наваррського хтось відтяг за плече. То був д'Ельбеф. Саме він, цей молодий дворянин з Лотарінгського дому, щойно оголосив, що заарештовує підкуплених офіцерів. Він палко заговорив до короля Наваррського:

— Згадайте, що я вже раз відтягував вас від брами — і дуже вчасно!

«Правда. Варфоломіївської ночі напевне б не було, якби я тоді послухався його. І цей раз він мене остеріг!» Так думає Анрі й вірить у приязнь цього молодика, хоч він Гізів родич. Король Наваррський бере нового друга під руку. А давній друг Агріппа шкутильгає ззаду: в бійці йому трохи перепало. Анрі показує рукою назад себе:

— Онде той проноза, що заманив мене в цю пастку. Ті двоє зарізяк, певне, мали поділитися з ним грішми. Знаю я цих гугенотів.

— А надто гугеноти-владарі зрадливі й невдячні! — підтвердив бідний Агріппа, до живого серця вражений такою страхітливою підозрою. Він зразу спинився й далі за ними не пішов.

— Величносте, ви ж самі знаєте, що це неправда, — докірливо мовив д'Ельбеф, ідучи попідруч з Анрі.— Не піддавайтеся гнівові. Ваш бідний Агріппа трохи поквапився й був занадто довірливий. І те, й друге віднині заборонене і вам, і вашим друзям, а отже, й мені. Нам доведеться щодень відвертати лихо