Генріх Манн - Молоді літа короля Генріха IV

забув, що нині єдиний закон для нього — хитрість. Вона править усім життям. Дочка просиджує цілі дні на скрині біля матері, вона тільки знаряддя в материних руках. Адже було вже так, що вона й сама не усвідомлювала, якому гидкому підступові служить. І він спитав:

— А тут ніде не сховався вбивця? — І, вихилившись із ліжка, дістав свій кинджал. Якби вона хоч ворухнулася, щоб його стримати! Навпаки — вона заціпеніла. Тільки прошепотіла з жахом у голосі й так тихо, що ніхто чужий, якби був у кімнаті, не почув би:

— Я й не згадала про те, що ми вороги!

— Я сам про це забув, — признався він. — Усе це — і втіха, й мука — заборонене для нас.

Вона вмить підставила йому уста, але між губами біліли зуби. І він, ще задиханий після поцілунку, промовив:

— Faciuntque dolorem.

І зразу почув, як її гарний голос проказує весь цей вірш, і подумав: «А все-таки вона виказала мені таємницю своєї жахливої матері, а сьогодні ввечері перед усіма дворянами вдала, ніби приймає мене щоночі». Тому він наважився спитати:

— Моя прекрасна королево, ти допоможеш мені вирватись на волю?

— Я в захваті від вас, величносте: ви створені для небезпек, як ніхто в світі. Це про вас Вергілій склав такі рядки:

Немає небезпек таких, Щоб я не встояв проти них. Мабуть, самі пекельні сили Мене б подужать не зуміли.

— Це ви самі переклали? — спитав щирий коханець. — Ви дуже вчена й багато вмієте. Але як же все-таки з моєю волею?

— Насамперед стережіться моєї приятельки де Сов! — відповіла щира коханка. — Я добре бачу, що ця сирена принаджує вас. Не слухайте її! А то ви пропали. Вона покірна рабиня герцога Гіза.

— Ти що, хочеш повернути його собі? — спитав він, з ревнощів забувши про всякі церемонії. Але й вона не стримала себе:

— Це правда, що Шарлотта вам подобається?

— Анітрохи. У неї колюче обличчя й душа теж колюча. А взагалі — яка жінка мені не подобається? Навіть ваша мати, вельможна пані. І це правда, я не брешу. Люта жінка — небезпечний звір. Та мене це тішить: двоє в одному. Бо я в усій природі найдужче люблю жінку й звіра. Та ще гори, — додав він. — І океан. Люблю, люблю, — простогнав він і припав до її тіла, що вже чекало його, палаючи жагою.

Після такого великого захвату плоті Марго, втомлена і вдячна, вирішила відкрити коханому все, що їй було дозволено, і навіть трохи більше.

— Серце моє любе, тобі не можна втекти: ми тебе не відпустимо, бо ти нам потрібен.

Якусь хвилину вона полишила йому здогадуватись навіщо. Може, задля її тіла? Але його легко наситити. Нащо ж тоді? Заради її невситимої душі? Та ні, дочка лихої королеви сказала йому сама, тут-таки на подушці:

— Не можна, щоб ви втекли до своїх гугенотів, ваша величносте. Коли вони матимуть вас, то зробляться в десять разів сильніші. Ні, ми використаємо вашу особу в боротьбі з нашими ворогами, і ви будете при війську мого брата д'Анжу, коли він облягатиме Ла-Рошель. Знай, — відкрила вона йому пошепки, присунувшись до нього обличчям, — що ми не можемо побороти твоїх. Вони помітили, що ти не з власної волі писав їм і наказував піддатись. Пообіцяй мені, що ти якийсь час не пробуватимеш утекти. А то тебе вб'ють. О, пообіцяй! — благала вона у видимому страху, притулившись чолом до його чола, аж віддих її забив йому дух. Але він хотів бачити її очі, а тому відсунувся й спитав:

— Чи справді ти тривожишся за мене?

Яка безглузда недовіра! І Марго теж відсунулась, навіть більше: обличчя її стало чуже й далеке.

— Я — принцеса Валуа. Я не хочу, щоб ви перемогли й скинули з трону мій дім.

Так скінчилась ця ніч — і тому наступної ночі Анрі лежав біля Шарлотти де Сов, що йому ще зовсім не подобалась: це мало настати пізніше. Досі його серце було повне Марго, і вона те знала. Вона гордо сказала приятельці:

— Пані, ви зробили нам дуже велику послугу — мені й королю Наваррському. Ви зразу довели до відома моєї матері, королеви, що спали з ним. Тепер королева гадає, що вона досягла своєї мети і я погоджусь на розлучення. А через це мій любий муж поки що лишиться живий.

Розмова на морському березі

Карл Дев'ятий на якийсь час одужав від своєї тяжкої меланхолії. Королеву Наваррську мати спитала, чи її Королик довів, що він справді чоловік. Було те при свідках, і Марго, почервонівши, не відповіла ні «так», ні «ні», а послалась на якусь античну даму.

— А взагалі,— додала вона, — якщо вже моя мати, королева, одружила мене з ним, то хай так і буде.

Їй пощастило відбутись так легко, власне, лиш тому, що пані Катрін була дуже заклопотана виборами її сина д'Анжу на короля Польщі. Вона влаштовувала це діло навіть проти волі імператора — таке велике було її честолюбство, а може, й потреба плести інтриги. Водночас вона провадила переговори з Англією, щоб одружити свого сина д'Алансона з королевою Єлизаветою. Тоді Єлизавета могла б за певних обставин претендувати на французький трон. Одначе вона була розумніша за Катерину Медічі, про яку Жанна д'Альбре колись сказала, що вона, по суті, дурна. Тому рудоволоса королева не давала знадити себе на цю сумнівну авантюру, а тільки манила нею свою