Ганна Ткаченко - Спалені мрії

Коли Мар’янин двір опустів і встановилася тиша, вона вперше заводила корову в хлів, забувши про який її Муська опиралася і не хотіла.

– Почекай, Мар’яно, – бігла через дорогу баба Проня. – Зараз їй пійла смачненького дамо, я ж залишила, коли миски після гулянки мили, – і, схопивши відро у дворі, дала корові попробувати. – Ось так, звісно, що добре, – знову піднесла руку до її мордочки. – Йди за мною, це твій, тут ти була хазяйкою, будеш і надалі. Він теплий, глиною помазаний. – Примовляючи, вона завела туди корову і прив’язала. Потім побризкала на неї йорданською святою водою, заодно по всіх кутках, щоб ніяке бісеня тут не приховалося та не лякало худобу. – Завтра теж її пригости. Віднині у своїй хаті ночуй, залишати порожньою не бажано, бо й вікна, і двері – все на місці стоїть. А я тобі перину на новосілля приготувала, не говорила при всіх, щоб зайвих розмов не було. – Баба перейшла на шепіт. – Антоніна та її мати своє старе пір’я дістали, а матерію Григорій наш привіз. – Вона подала знак дідові, і той за хвилину з’явився з новенькою периною, а потім розстелив її на полику, який ще пахнув свіжим деревом. – А Максим ліжко з дерева зробив, бо не поміститесь усі разом. – Вона загадково посміхнулась. – Він хіба нічого тобі не говорив? – злегка смикнулися її брови від здивування.

– Може, чоловік теж подарунок готував, а ти все зіпсувала. – Дід кидав косяки на свою бабу. – Ходімо додому, Мар’яні ж час поратися на новому місці. Бачиш, їй ще й досі не віриться, що стоїть у своїй хаті. – Посміхнувшись, він полегшено зітхнув.

Через декілька днів уся сім’я і все господарство звикли до нового місця. Звикали діти й до Максима, хоча інколи Мар’яна ловила їхні колючі погляди, особливо старших, але сподівалася, що згодом усе минеться.

Цієї осені вона провела з дому свого Павла, який поїхав у сусідній район учитися на тракториста.

– От і вилетів перший птах із твого гнізда. Не встигнеш оглянутися, як і Василько двері за собою зачинить, там і Любочка заміж вискочить. – Сава неначе бачив усе наперед, читаючи першого листа від Павла. – Молодець хлопець, на моїх очах виріс, тому й люблю його як свого рідного. А ви з Максимом усе-таки розписалися чи знову не вийшло?

Мар’яні зовсім не хотілося говорити на цю тему, тому вона опустила очі й мовчки смикала спідницю.

– Поганий знак, мабуть, – сказала по хвилі. – Учора третій раз ходили до сільради, а Ігнатовича знову не було, поїхав у район. Максим щоразу домовляється, а коли прийдемо, то… – Нервуючи, вона колупала землю своїм черевиком. – То він звіт якийсь пише, то на ферму поїхав, учора – в район на нараду подався. Де правда, а де ні – невідомо, тільки якось не по-людськи виходить. – Її сині очі в цю мить здавалися сірими, а погляд стурбованим. – Тепер сама поговорити хочу, нехай на такий день призначить, щоб більше не ходити, бо люди вже з нас сміються.

– Та ти не хвилюйся, все буде нормально. То Ігнатовича лукавий крутить, простити не може, що не по його вийшло, але куди він дінеться. Головне, щоб між вами любов була, – так йому хотілося втішити свою сусідку.

Мар’яна нічого не відповіла, поспішила до підводи, на яку вже сідали чоловіки й жінки, щоб їхати в поле – хто на льон, а хто на картоплю.

Невдовзі пішла до сільради, сподіваючись, що коли не там, то, можливо, десь по дорозі зустріне голову. Коли застала в кабінеті, навіть зраділа.

– Здрастуйте! Як добре, що ви на місці! – одразу йому з порога. – Розмова до вас є, – сама повітря хапає, неначе не йшла, а бігом усю дорогу бігла.

– То й що, а в мене часу немає, приходь іншим разом, – буркнув до неї Ігнатович, навіть не привітавшись.

– Я лише на хвилину, два слова скажу й піду, – поспішала вона, щоб зовсім не прогнав. – Розписатися мені треба з Максимом, ви йому обіцяли, а воно все не виходить, то призначте нам день, ми тоді й прийдемо.

– Хочеш писаною бути, щоб усе законно, а сама вже живеш і сорому не боїшся? – свердлив її своїми очима. – Раніше всього боялася, чому ж тепер так осміліла? – Його обличчя було сердите, а на ньому аж вуса смикалися.

– Я нічого поганого не зробила, він без дружини, а я без чоловіка, то чому б нам і не жити разом. – Усе ще стояла біля порога, щоб голова не вийшов з кімнати.

– Живіть, як кажуть, любов вам та згода, а от розписатися не вийде, – тарабанив пальцями по столу та далі кидав на неї косяки. – Говорили колись, що бачили твого Федора з розбійниками разом, то, поки це питання до кінця не з’ясується, я права не маю.

– То неправда, – ледь проказала, неначе він вилив на неї відро крижаної води. – Навіть бандити, яких піймали, такого не сказали, і старшого сина район відправив учитися як сина загиблого на війні. – Вона так розгубилася, що говорити стало важко. – То, може, мені в район іти правди добиватися? – ніби не вона крикнула, а той, хто колотив її душу. – Що ж це таке робиться в нас! – аж руками розвела.

– А ти сходи та розворуши все. – Від злості він аж скреготав зубами. – Брат у тебе сидить, про чоловіка різні розмови ходять, тепер ще й сама на язики потрапила. Тут за дітьми дивитися треба, а їй заміж припекло, – аж встав і міряв кроками свій кабінет. – Отак там і розкажи,