Еріх Марія Ремарк - Чорний обеліск

зору Ремарка, не можна з допомогою суспільного діяння, колективної боротьби, соціальної перебудови світу. Єдиний шлях — це, мабуть, моральне самовдосконалення індивіда, щось на зразок злегка оновленої програми буржуазних просвітителів XVIII ст.

Гуманізм Ремарка (попри всю суб'єктивну щирість письменника!) надто декларативний і абстрактний. Заперечуючи активну боротьбу, художник, природно, віддає всі свої симпатії індивідуалістичному героєві, людині, яка, незважаючи ні на що, прагне зберегти внутрішню чесність і порядність, але в той же час почуває себе цілком вільною від будь-яких суспільних зобов'язань і зв’язків. Такі солдати в «На Західному фронті без змін» і колишні солдати у «Поверненні», такі Роббі, Ленц, Кестер в «Трьох товаришах» і Штейнер в «Люби свого ближнього», такий і Равік у «Тріумфальній арці». Не здобувати нічого, що тяжко було б потім втрачати (бо втратити все одно доведеться!), бути самотнім і завдавати ударів лише тоді, коли ворог безпосередньо стоїть на твоєму особистому шляху — ось їх ідеал. Це ідеал пасивності — як не парадоксально звучить на перший погляд подібне твердження стосовно до таких сильних і мужніх характерів, як ремарківські герої. Але ж вони дійсно тільки обороняються від життя, а не наступають на нього! Більше того — вони байдужі до життя (не до свого власного, але до життя всіх тих, що їх оточують) і не прагнуть не тільки переробити, а навіть пізнати його.

Але ось повільно, непомітно, спочатку майже невловимо, ремарківський герой починає видозмінюватися. Це найлегше простежити на трансформації мотивів помсти і любові — найважливіших у творчості письменника. Юні солдати в «На Західному фронті без змін» побили свого мучителя унтера Гіммельштоса, товариші Готфріда Ленца помстилися його вбивці — це лише акти індивідуалістичного самоствердження, обумовлені суто особистими причинами. Але коли Равік вбиває Хааке, або Коллер — помічника коменданта табору Вебера, то тут ми маємо справу вже з переростанням особистого в громадське. І для Равіка Хааке — особистий ворог (він колись катував його в застінках гестапо), але, готуючись до вбивства нациста, герой розуміє, що «…це не був його власний малий рахунок, але щось значно більше. Це був початок». Те ж сталося і з Коллером: він, ризикуючи життям, стріляє в штурмфюрера, щоб врятувати сотні людей (есесівці перед приходом американців хотіли знищити ув’язнених).

А тема любові?

Якщо кохання до Патріції Хольман заповнює усе життя Роббі й символізує любов до людини взагалі, якщо смерть Пат — це не лише глибока трагедія, але й крах усіх надій героя, то почуття Равіка до Жоан вже не. втеча від дійсності. Навпаки, воно повертає герою впевненість у собі, смак і інтерес до життя.

Все це свідчить про те, що у ремарківського героя, разом із поглибленням життєвого досвіду самого письменника, поступово стираються риси індивідуалістичної обмеженості.

Але якісний стрибок відбувається лише в романі «Час жити і час помирати». Для кожного з попередніх позитивних героїв письменника було цілком досить внутрішнього розриву з буржуазною дійсністю, з війною, з фашизмом. Він умовно «вилучав» себе із свого продажного або злочинного оточення і задовольнявся цим, гадаючи, що ні за що більше не несе відповідальності. На початку роману приблизно так робить і солдат фашистського вермахту Гребер. Він закопує трупи, бере участь у розстрілах партизанів і відганяє геть тривожні, бентежні думки. Але перебування у відпустці, а отже, безпосереднє зіткнення з націстськими тиловими порядками воєнного часу пробуджує голос його громадянської совісті. Цьому ж сприяє і його любов до Елізабет: немислимість (в таких умовах) особистого щастя примушує подумати про щастя й нещастя інших. У душі Гре-бера зріє почуття відповідальності, відповідальності не тільки перед своєю совістю, але й перед народом, перед всім людством, тобто з’являються перші паростки громадської свідомості. Герой починає розуміти, що доки покірно носить мундир вермахту, він залишається спільником всіх його злочинів. І Гребер відкрито пориває з фашистською клікою: вбиває націста Штейнбреннера і визволяє заарештованих партизанів.

Продовженням, а до деякої міри й розвитком образу Гребера є головний герой «Чорного обеліска» Людвіг Бодмер.

Активне незадоволення дійсністю, вперте прагнення осягнути смисл і мету існування різко виділяють Людвіга з його оточення. У нього немає ні справжніх друзів, ні відданої коханої; він — самотній перед лицем самовдоволеного міщанства, для якого не існує ніяких «проклятих питань».

А Бодмер чіпляється за цими питаннями до всіх підряд. Від цвинтарного скульптора Баха він довідується, що «смисл життя» полягає у сні, їжі та статевому житті; з точки зору дружини Вацека Лізи— бути розумною людиною, значить «думати про себе більше, ніж про інших»; а книготорговець Бауер взагалі не бажає цікавитись «світовими проблемами»; з нього досить і того, що він «власник крамниці, чоловік та батько».

При цьому і Бах, і Ліза, і Бауер — люди цілком порядні: вони ненавидять війну, з тверезим скептицизмом заперечують нацистську демагогію; скульптор навіть потрапляє згодом у гітлерівський концтабір. До тої ж групи персонажів належить і Георг Кроль, найближчий приятель Бодмера. Георг — «справжній чоловік» у ремарківському розумінні слова; він міг би грати роль цілком позитивного (з точки зору письменника) героя в колишніх його книжках, але для автора «Чорного обеліска» внутрішньої порядності Георга вже не досить. Ремарк засуджує обивательський індивідуалізм, політичну індиферентність, пасивність Георга так само, як і йому подібних, — все те, що, зрештою, допомогло волькенштейнам нав’язати Німеччині фашизм і ввергнути її в нову світову війну.

Звичайно, і Бодмеру до деякої міри притаманні ті ж риси, незважаючи на йога загострене почуття відповідальності за долю світу… Це взагалі дуже складний І суперечливий образ.

Тут позначився ряд об’єктивних і суб’єктивних суперечностей. По-перше, Людвіг — це Ремарк в дні його юності (праця у фірмі надмогильних пам’ятників, гра на органі в церкві психіатричної лікарні,— все це факти з біографії автора), тому він не міг зробити свого героя повністю таким, яким, можливо, хотів би бачити його сьогодні. По-друге, Людвіг — до деякої міри рупор автора і в цій своїй ролі вже «переріс», так би мовити, самого себе. А все ж таки ці міркування не можуть пояснити одного, на перший погляд, дуже дивного явища.

Чому Бодмер — позитивний герой і авторський рупор — часом виглядає смішним і наївним? Чому Ремарк іноді укладає союз з іншими персонажами проти свого улюбленця і починає повчати його то устами Верніке, то Герди?

«Знаєте, що найдивовижніше? — каже Людвігові доктор Верніке. — Те, що ви, як на свої двадцять п’ять років, бачили вже багато смерті, горя і людського ідіотизму — і, незважаючи на це, нічого іншого не навчились, як ставити запитання, безглуздіші