Наталія Миколаївна Яковенко - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

у ці часи починає досить широко фіксуватися так звана "дворитуальність", коли вірні обох обрядів стали навзаєм хрестити дітей, укладати без перешкод шлюби, брати участь у спільних відправах тощо. Проте якщо екуменічні здобутки уніатства належать до його безсумнівних переваг (особливо ж зважаючи на бурхливе, багате на внутрішні конфлікти життя польсько-українського суспільства XVIII ст.), то безумовно негативну роль відігравало те, що уніатська церква поволі, але неухильно спольщувалась у мовному відношенні. Наприклад, коли літургії ще традиційно відправлялись по-руському, то проповіді та інші церковні чини вже, як правило, стали польськомовними, спонтанно, через полонізацію кліру, призводячи до спольщення прихожан. Втім, справедливим це твердження є лише стосовно ієрархічно вищого духівництва, тоді як основна маса сільських священиків, як уже відзначалося у вступі до цього параграфа, лишалася далекою від польської мови і культури (а швидше – і від усякої культури, оскільки поліпшення церковної організації впродовж XVIII ст. так і не встигло докотитися до сільських попів, матеріально нужденних, неосвічених і цілком залежних від шляхти – власників поселень, що входили до певної парафії).

Таким було становище уніатської церкви напередодні розчленування українських територій між Росією та Австрією. Після падіння Речі Посполитої доля уніатських церковних структур склалася по-різному. У Російській імперії указом Катерини II 1795 р. митрополича кафедра та підпорядковані їй єпископії були ліквідовані, а люди, які побажали залишатися в унії, підпорядковувались білоруському уніатському архієпископу. Водночас форсовано прискорювався перехід місцевого населення, котре офіційно трактувалося як совращенное лестью и насилием с пути правого в соединение с римскою верою, у православ'я. За два-три роки уповноважені Петербурґом місіонери за активної підтримки місцевих російських влад, застосовуючи де антипольську агітацію, а де – примус та шантаж, навернули на Київщині, Волині та Поділлі близько 4.700 уніатських парафій (цієї конверсії вдалося уникнути лише 16 з 103 василіанських монастирів, що протрималися до остаточної ліквідації василіанського ордену у 1830-х роках). Впродовж 1796–1797 рр. усталилася і нова церковно-адміністративна структура новонавернених регіонів, де було створено Подільську, Волинсько-Житомирську та Київську православні єпархії. Лишається додати, що в процесі цієї "реправославізації" значна частина вірних, особливо з-поміж дрібної шляхти та духівництва, перейшла на католицизм, не сприймаючи православ'я у його російському варіанті. У цілому ж, зважаючи на підпорядкованість Російської православної церкви інтересам влад, а також беручи до уваги загальне спрямування політики Петербурґа, так зване возз'єднання уніатів з православ'ям не можна оцінити інакше, як один із засобів русифікації новоприєднаних територій.

Інакше склалася доля уніатської церкви в тій частині України, яка з 1772 р. відійшла до Австрії. Віденський двір, на відміну від Петербурзького, став на шлях радикального зміцнення становища уніатів (за чим стояли не стільки суто просвітницькі мотиви, скільки бажання навести порядок у розбурханих анархією новоприєднаних володіннях). У 1774 р. імператриця Марія-Тереза оголосила декрет, яким заборонялося вживати слово уніат, замінене віднині терміном греко-католик (як вона писала, аби покінчити з усім, що могло б дати привід уніатам вважати себе гіршими від римо-католиків). Тоді ж, у 1774 р., у Відні була заснована греко-католицька семінарія (1783 р. її буде перенесено під назвою генеральної до Львова). Син і співправитель Марії-Терези Йозеф II у 1775 р. прирівняв духівництво Греко-католицької церкви до світської знаті, що відкривало вільний доступ до сеймів; ним же 1781 р. був виданий відомий толеранційний едикт, що урівнював права представників різних віровизнань – католиків, греко-католиків, православних та протестантів, суттєво нормалізувавши міжконфесійні стосунки в державі. Одночасно уряд подбав про матеріальне забезпечення приходських священиків, а з 1786 р. була запроваджена обов'язкова літургія мовою місцевого населення. Врешті, кульмінацією австрійських реформ стало відновлення 1808 р. Галицького митрополичого престолу. Комплекс згаданих заходів, вписуючись у загальну церковну політику Ґабсбурґів, започатковану Йозефом II, перетворив галицьке греко-католицьке духівництво на вірних прибічників віденської політики і Віденського престолу, а з іншого боку – заклав міцні підвалини для зростання його ролі в національному відродженні Західної України, яке невдовзі перетворить її на твердиню українства.

* * *

Впродовж усього XVIII ст. центральну роль в уніатській церкві відігравав створений 1617 р. митрополитом Йосифом Веляміном Рутським чернечий орден василіан (пор. розд. IV, § 4). На середину XVIII ст. на території Речі Посполитої існувало 148 василіанських монастирів, у тому числі в Україні – 122, і серед них такі великі, як Почаївський, Дерманський, Жидичинський, Унівський тощо. На Замойському синоді 1720 р. було прийнято ухвалу, згідно з якою монастирі українських дієцезій витворювали окрему – так звану Святопокровську провінцію (на відміну від білоруських, об'єднаних у Святотроїцьку провінцію). Остаточна легалізація обох провінцій – Коронної (української) та Литовської (білоруської), затверджена папським бреве 1742 р., завершила понад столітній період формування чернечого ордену василіан, що віднині отримував назву Ordo Sancti Basilii Magni Ruthenorum (OSBMP).[46] Його члени вилучалися з-під влади митрополита, підпорядковуючись власному ієрархові – протоархімандриту, останній обирався строком на чотири роки з кандидатів то однієї, то другої провінцій, а його резиденцією вважався монастир у Тороканях на Підляшші. Статус самоврядної провінції отримувала також Супрасльська архімандрія – один з найбільших і найбагатших василіанських монастирів.

Напередодні поділів Речі Посполитої василіани займали п'яте місце серед чернечих орденів країни, поступаючись лише таким старовинним орденам, як францисканці, єзуїти, бернардинці і домініканці, а їхня загальна чисельність на 1772 р. складала 1258 осіб. Після розпаду держави до Австрії відійшло 42 монастирі, де 1782 р. більшість їх була закрита (за кілька років, коли проводилися вже згадані церковні реформи Йозефа II, було секуляризовано близько 600 монастирів різних конфесій). Підпали під ліквідацію й ті, що опинилися в складі Російської імперії: лише 16-ом з них вдалося протриматися до 1839 р., аж доки царським указом не було проголошено скасування унії.

Найяскравішою сторінкою в діяльності василіан впродовж XVIII ст., поруч з традиційною опікою немічних (бо ж кожен з монастирів утримував шпиталь, себто богадільню, дитячий притулок для сиріт та аптеку), належить вважати просвітницьку роботу. Її початки були закладені ще в середині XVII ст. (пор. розд. IV, § 4), однак до 70-х років XVIII ст. василіанські школи працювали переважно на підготовку церковних кадрів, котра провадилася в дієцезіальних семінаріях, що виникли на базі старих соборних шкіл у Володимирі, Холмі та Луцьку, а також нових училищ, заснованих у Бучачі (1712), Львові (1720), Умані (1766) тощо. Принагідно варто зауважити, що більшість з них відкрилася на добродійницькі кошти місцевих магнатів, як, наприклад, школа в Шаргороді, фундована Станіславом Любомирським, Бучачі – Миколаєм Потоцьким, Любарі – Францішком Любомирським, Умані – Францішком Потоцьким і т. д. Теологічного рівня з-поміж них сягали Луцька та Львівська, решта завершувалася класами риторики та філософії.

Паралельно