Чарльз Діккенс - Великі сподівання

якого й мене затяг? Його промисел був - махлювати, підробляти підписи, збувати крадені банкноти й таке інше. Усякі пастки, що він міг придумати своєю головою - але так, щоб самому ноги туди не встромити, та всякі оборудки, щоб іншому [343] збитки, а йому зиски,- оце такий був Компесонів промисел. Серця він мав не більше, як залізний напилок, холодний був як смерть, а головою метикуватий, мов той чоют що оце я згадав. '

Аз Компесоном працював один такий, що називався Артур - це в нього не ім'я було, а прізвище. Цей уже ледве ноги волочив, був як тінь. Кілька років перед тим вони вдвох обпатрали одну багату панію і купу грошви ^нагребли, але Компесон скажено грав на закладах і в азартні ігри - він і королівську скарбницю розвіяв би за вітром не те що. Отож Артур цей помирав, помирав у злиднях від білої гарячки, і Компесонова жінка (яку Компесон нещадно духопелив) жаліла його, коли могла, а Компесон - той узагалі ні до кого й ні до чого не мав жалю.

Мені тра' було б за осторогу взяти долю Артурову, але ж ні, цього не було, і я й не казатиму вам, ніби я поостерігся там чогось, бо це була б неправда, мій хлопче і його товаришу. Отож я злигазся з Компесоном і став покірним знаряддям у його руках. Артур мешкав на верхньому поверсі в Компесоновім домі (це біля Брентфорду), і Компесон вів точний рахунок, скільки той йому завинив за харчі й житло, щоб, коли оклигає, відробив борг. Але Артур невдовзі перекреслив цей рахунок. За другим чи, може, третім разом, що я його бачив, він пізно ввечері влетів стрілою до Компесона у вітальню, в самому халаті, волосся злипле від поту, и каже Компесоновій жінці:

«Саллі, вона, їй-богу, там нагорі біля мого ліжка, і я не можу її здихатись. Уся в білому,- каже,- і у косах білі квітки, і скажена страх, і саван тримає в руці й погрожує, що накине його на мене о п'ятій годині ранку».

«Та ти що, дурню,- каже йому Компесон,- забув, що вона жива істота? І як вона може бути там нагорі, не пройшовши ні в двері, ні у вікно, і сходами не підійнявшись?» «Не знаю, як її туди занесло,- каже Артур, а сам увесь колотиться в гарячці,- але вона стоїть у кутку край ліжка, скажена страх. А там, де серце у неї розбите,- це ти його розбив! - краплі крові проступають!»

Компесон на слозах був одчаяка, та в душі боягуз. «Відведи цього божевільного нагору,- каже він жінці,- а ти, Мегвічу, поможи їй». Сам же й близько не підступив! Ми з Компесоновою жінкою одвели його нагору і вклали в ліжко, а він усе не вгомониться у сзоїй маячні.

«Ви тільки поглядіть на неї! - кричить вш.- Вона махає мені саваном! Хіба ви не бачите? Гляньте їй в очі! [344]

Вона ж скажена страх! - А далі кричить: - Вона накине 7$ його на мене, і я пропав! Відберіть його в неї, відберіть!»

І він учепився в нас і завів з нею балачку, відповідає їй, аж мені почало здаватися, наче вже я й сам її бачу.

Компесоновій жінці з ним була не перевинка, тож вона дала йому чогось випити, і гарячка спала, він потроху втихомирився.

«Ох, нарешті пішла! Це її сторож по неї приходив?» - питає він.

«Сторож»,- відказує Компесонова жінка.

«Ви сказали йому, щоб він заглкнув її і на засув узяв?»

«Сказала».

«І щоб забрав у неї це страховисько?»

«Сказала, сказала, все буде гаразд».

«Ви добра душа,- каже він,- тільки не кидайте мене, не кидайте, і спасибі вам».

По цьому він тихенько лежав майже до п'ятої години, а тоді як схопиться з ґвалтом та як заверещить:

«Вона! Знову прийшла з саваном! Ось розгортає! Виходить з кутка. Підступає до ліжка. Тримайте мене, обоє тримайте, з обох боків… Не дайте, щоб доторкнулася мене отим… Х-ха! Не влучила цього разу. Тепер хоче накинути мені на плечі. Не дайте, щоб обгорнула мене ним! Вона випростує мене! Не пускайте ж!*

Потім раптом увесь цупко так випростався і був уже готовий.

Компесон сприйняв його смерть байдужісінько, як найзручніший вихід для них обох. Ми з ним незабаром узялися за діло, але перше він (хитрюга!) примусив мене заприсягти на моїй же біблії, ось на цій самій чорній книжці, мій хлопче, що на ній і твій товариш присягав.

Я не стану заглиблюватись в усі ті штуки, що Компесон придумував, а я виконував - на це бо й тижня ледве чи вистачило б,- а скажу тільки вам, мій хлопче і його товаришу, що цей чоловік так мене заплутав, що я зробився його чорним невільником. Я був завше винен йому, завше під його п'ятою, завше в роботі, завше у небезпеці. Він був молодший за мене, і спритняк на всі боки, і вчений, а хитрощами в сто разів мене переплюнув і ні краплі милосердя не мав. Моїй любці й мені скрутненько довелося з… Але цить! її нема чого сюди приплітати…

Він нестямно розглянувся, немов загубив те місце, на якому зупинився у книзі своїх спогадів, тоді одвернувся [346] до вогню, ширше сперся руками на коліна, після чого підняв їх і знову опустив.

- Та що там говорити! - сказав він, ще раз обводячи поглядом кімнату.- Коли я працював з Компесоном, то був, либонь, найскрутніший час у моєму житті,- цим усе й сказано. Я не розповідав, як під ту пору влип за дрібні махінації,- Компесон лишився збоку, а мене судили?

Я відповів:

- Ні.

- Так от мене таки судили, і я відбув своє,- сказав він.- А щодо арештів за підозрою, то їх було два-три за ті чотири чи п'ять років, поки ми діяли у спілці, тільки щоразу доказів бракувало. Кінець кінцем нас обох посадили за те, що пускали в обіг крадені банкноти, та й ще деякі грішки там були. Компесон тоді й каже мені: «Захищаймося порізну, між нами нічого спільного»,- ото й усе. А я ж був такий бідний, що мусив спродати все своє манаття, крім того, що на мені, поки зміг найняти Джеггерса.

Коли нас привели на суд, я найперше примітив, яким джентльменом виглядає Компесон - зачесані кучері, чорний костюм, біла хустинка - і який проти нього я шарпак. А почалося засідання й зачитали