Леонід Данилович Кучма - Україна — не Росія

здавалося, що ці кордони — незначуща умовність, ігри дорослих людей. У зрілому віці я пізнав багато такого, чого ніяк не міг знати на зорі життя, і під враженням цих нових знань часом починав думати, що Україна і Росія — це, по суті, зовсім різні світи, два культурно-історичних материки, які, скільки їх не зближай, залишаються ірраціональними один до одного, як діагональ квадрата ірраціональна по відношенню до його сторони. Зараз я далекий від обох крайностей.

Нашу місцевість, північ Чернігівської області, відносять до Полісся. Навіть для освічених людей типове незнання того факту, що Полісся — це не тільки Україна і Білорусія. По-перше, Полісся має своє продовження на захід, до Польщі. По-друге, воно не закінчується Чернігівщиною, а іде до Росії. Там воно називається Брянсько-Жиздринським Поліссям. А оскільки наш Новгород-Сіверський район — це стик усього на світі, то чому б Брянським лісам не починатися в Україні? Зараз це, боюся, уже не ті ліси, що були в 40-і роки і на початку 50-х. Через кілька років після війни в Україні стали дуже жорстоко вирубувати ліс, і вирубали великі масиви. Не весь, звичайно, але дуже значну частину. Знищений ліс був дивної краси, в основному змішаний — дуб, сосна, береза. Разом з ним пропала безліч грибних і ягідних місць. Мені навіть здається, що приказка «дешевше грибів» народилася в наших краях — так їх було багато, цих грибів. Набрати великий кошик білих нічого не коштувало. Якщо встанеш затемна і прийдеш на узлісся ледь починає світати — місця ж усі відомі, свої — і пробіжишся по ньому першим, то через годину кошик повен, можна нести додому або здати на заготівельний пункт, одержати якусь копійку. Робив я це, мабуть, років з семи.

Я і народився на лісовому кордоні. Кордон — це пост лісової варти з будинком лісника. Мій батько і був лісником Новгород-Сіверського лісництва. А ще більшовиком, членом ВКП(б). Чи точніше говорити КП(б)У? Якщо така людина, як він, вступала у 30-і роки до партії, виходить, він робив це згідно з переконаннями, а не з кар’єрних причин. Які вже там на його посаді й у такій глухомані кар’єрні наміри! Мені дуже прикро, що я так мало про нього знаю. Знаю, він був одним із кращих мисливців у всій окрузі. Образ його в мене, на жаль, зовсім неясний. Мені було три роки, коли він пішов на війну. Єдине, що пам’ятаю — це як я біжу слідом за підводою, на якій він їхав. Їхав, щоб більше не повернутися.

Більш ніж півстоліття батько вважався пропалим без вісті. Що значить «пропалий без вісті»? Звичайно, перші роки ці слова несли в собі надію: а раптом живий? Втратив пам’ять, опинився в госпіталі без документів, і тепер не може згадати, хто він і відкіля. Але обов’язково згадає і відразу до нас повернеться. Час від часу нам доводилося чути розповіді про чудесні повернення людей, яких давно вже подумки поховали всі рідні і близькі. Хоча в Чайкіні було повно сиріт, це стало не виключенням, а нормою, подібні історії кожен раз гостро нагадували мені, що я — безбатченко. Післявоєнний радянський світ був безмежно міфологізованим. З одного боку, постійно народжувалися втішливі казки, з іншого боку — хвилями накочувались найпохмурніші чутки. Тепер я розумію, що після потрясінь, перевернувших життя десятків мільйонів людей, та ще в умовах найсуворішої цензури, інакше і бути не могло. Сьогодні, коли газетні сторінки відкриті для будь-яких пліток і будь-яких вигадок, усі вже забули, як може подіяти чутка, повідомлена збудженим шепотом.

Найбільш хвилюючими були історії про людей, які опинилися спершу в полоні або на праці в Німеччині, а потім десь у «західній зоні». Усі ці люди бідували там на якихось рудниках і шахтах і хотіли повернутися, але «американці не пускали». При всьому радянському благочесті подібних історій, їх розповідали з оглядкою. Відповідно до закону, після закінчення визначеного терміну дружина пропалого без вісті визнавалася вдовою і могла знову вийти заміж, але безліч жінок так і залишилися самотніми не тільки через дефіцит мужиків — це, звичайно, головне, але і тому, що продовжували сподіватися.

Тільки в 1996 році житомирські слідопити (я безмежно їм вдячний) з’ясували, що старший сержант 560-го саперного батальйону Данило Кучма в лютому 1942 року помер від ран у госпіталі в селі Новоселиці, що неподалік від Новгорода на березі ріки Мста. Моя мама, Параска Трохимівна Кучма, про це не довідалася, тому що померла десятьма роками раніше. Не знаю, як вона уявляла собі його загибель, я жодного разу не наважився в неї запитати.

На батька був схожий мій покійний брат, а я пішов у матір. Знаю, що в батька були брати, Дмитро і Прокіп, знаю, що Прокопа розстріляли «куркулі». Теж, судячи з усього, був більшовик, активіст. Ну, а Дмитро загинув на війні, як мій батько. Здається, були ще брати, але мені про них нічого не відомо, я завжди знав тільки материнську рідню. Знаю, що були вони найпростішого селянського походження.

Дивна річ: я пам’ятаю, як німці пройшли через наше село на схід, до Десни. Це було в серпні 1941 року, мені минуло тільки три роки. Пам’ятаю і як німці ішли назад, що вже менш дивно, тому що був я уже на два роки старший. Взагалі ж з тієї пори я пам’ятаю зовсім небагато, але такі надто приголомшуючі події, як прощання з батьком і прихід німців, в пам’яті затрималися. Мабуть, хвилювання дорослих передається дитині і діє на її пам’ять, як закріплювач на фотоплівку.

Німці в нас не стояли — побули трохи і рушили далі. Але незабаром почався партизанський рух, і тоді поліцаї, я теж це пам’ятаю, стали термосити маму, допитуючись: де рушниця? Батьку, як ліснику, належала рушниця. Я, до речі, так і не знаю, що з цією рушницею сталося, ніколи потім у матері не запитував. Можливо, батько здав її при мобілізації до Червоної армії. Але є і невиразний спогад про якусь розмову через кілька років після війни — мовляв, у тій плутанині він її не здав, не встиг. Але куди вона поділася, поняття не маю.

У Брянських лісах під час війни був партизанський край. І це не порожні слова. Намагаючись помститися партизанам, німці спалили наше Чайкіно, а це було не таке вже маленьке село, дворів двісті. Про знищення його є матеріал у Музеї Великої Вітчизняної війни в Києві. Мати з нами трьома, я був молодший, пішла