Леонід Данилович Кучма - Україна — не Росія

і космічних апаратів, що запускаються, беруть участь сотні підприємств. Це величезна кооперація. І ти дійсно стаєш керівником великого масштабу. Там я проходив першу школу керування і прийняття рішень. Ну, і, звичайно, спілкування з людьми. Виникало багато аварійних і позаштатних ситуацій, коли потрібно було приймати рішення і брати на себе відповідальність. Від технічного керівника випробувань часом залежала доля величезної розробки, багаторічна праця багатьох тисяч людей. Під час випробувань я повинен був керувати людьми старшими мене за віком і за посадою. Але наші генеральні могли не втрачати спокою: якщо вже щось негаразд, у чомусь немає впевненості, я не дам команди на пуск, не буду даремно ризикувати. Краще ще і ще раз зібрати фахівців, розібратися в усьому разом з військовими і докопатися до суті. Хто не має відношення до нашої професії, той не зрозуміє, що означає угробити ракету.

Звичайно, за зриви термінів «вставляли фітіля», але це пережити можна.

Догани я не рахував. Дали догану, через місяць, якщо не проштрафився, її знімуть. Але питали жорстко. І чим вище на посадовому щаблі, тим жорсткіше. Багато пізніше, коли я став першим заступником генерального, а потім директором заводу, я щомісяця бував на колегії міністерства, і не раз виходив звідти спітнілий. Міністром загального машинобудування в нас був Сергій Олександрович Афанасьєв, така з себе велетенська брила. Він, перш за все, досконально знав справу і ніколи не допускав розхристаності і панібратства. Тверда людина, але, як то кажуть, у ділах. Тому ніяких образ не виникало. Він недавно помер, 15 травня 2001 року. Я згадую його з величезною повагою. У такій справі, як наша, не можна діяти м’якенько: добре, мовляв, не вийшло сьогодні — вийде завтра.

Усі, хто пройшов школу Янгеля, не загубилися в житті. Він умів довіряти відповідальну роботу молодим. Я іноді згадую, кого він висунув — люди просто один до одного. Це Конюхов, нинішній генеральний конструктор КБ «Південне», Мащенко — його перший заступник, Агарков — головний конструктор ракет космічного призначення, заступник генерального, Команов — заступник генерального по програмі «Морський старт», лауреат Ленінської премії і Державної премії України, Герой України, Вус — головний конструктор, Герой Соціалістичної праці, лауреат Ленінської і Державної премій СРСР...

Мені довелося бути провідним конструктором при Янгелі, і ця робота — один із кращих моїх спогадів. Виріб був найскладніший, космічний носій «Циклон-2», одна з головних ланок системи протисупутникової оборони країни. Ця ракета виводила на орбіту, по-перше, супутники-розвідники, що вели морську розвідку, стежили за підводними човнами, по-друге, супутники-мішені і, по-третє, винищувачі супутників. Треба було гарантовано виводити їх у будь-яку точку простору, щоб знищити супутник противника, де б він не знаходився.

Я пишаюся всіма проектами «южан», незалежно від того, брав я в них участь чи ні, пишаюся «Морським стартом», з ніжністю згадую прообраз ракети «Зеніт», «виріб 11К77». Ніякі голлівудські фільми з усіма їх комп’ютерними і «технотронними» наворотами не зрівняються, на мій смак, з відеозйомкою підготовки «Зеніту» до старту. Нагадую, це безлюдний запуск, усе автоматизовано! Ракета піднімається, відходять захисні плити, по всіх чотирьох площинах висуваються комунікації. Усі посадочні точки збігаються, усі розйоми, а їх величезне число, ідеально стикуються між собою. Оце видовище! Готовий дивитися хоч щодня.

От на цій сцені, що дає надію на перемогу високих технологій, я і закінчу розділ про ракети радянські, українські, російські, спільні. Насправді, ця сцена — не що інше як «спогад про майбутнє». Я упевнений, про дуже близьке майбутнє.

Розділ дванадцятий. Там, де сходяться слов’яни

Коли я тільки починав цю книгу (спершу статтю), я накидав коло тем, яких хотів у ній торкнутися. Список вийшов довгий, але дотепер я його дотримувався. Однак зараз бачу — якщо іти за цим переліком до кінця, книга, по-перше, вийде занадто великою, а по-друге, її написання дуже затягнеться. Тому я тимчасово відкладаю свій план убік. Спробую розмірковувати без точного плану, дотримуючись лише загального напрямку, позначеного в назві цього розділу.

Про яких слов’ян мова? Краєм, де «сходяться слов’яни», у першу чергу можна назвати мої рідні місця. Але мова не тільки про мою «малу батьківщину» і не тільки про Східну Україну. Тема, котрої маю намір торкнутися, набагато ширша. Усе своє життя, будучи українцем і живучи в Україні, я відчував могутню присутність Росії. Вона, ця присутність, безсумнівна і у тій місцевості, де я ріс, і в стародавньому Новгороді-Сіверському, найближчому до нас місті, і в Дніпропетровську, де я учився і працював. Для мене особисто вона втілювалася і у тотально російськомовній професії ракетника, і в постійному зв’язку з Москвою, і в моїй російській дружині, і ще в сотнях інших граней і подробиць життя. Я проводив багато часу на Байконурі, але не можу говорити про казахську присутність у своєму житті. Байконур у часи СРСР був казахським лише номінально. Звичайно, номінальна належність — зовсім не дрібниця, як ми всі добре зрозуміли в 1991 році, але в часи мого перебування там цей радянський космодром керувався з Москви, там лунала лише російська мова.

Мабуть, можна сказати, що аж до 1991 року присутність Росії складала постійне тло мого життя і роботи. Це тло було звичним як повітря і питань не викликало. Або майже не викликало. У менш помітній, але очевидній якості я завжди відчував також присутність Білорусії — далі буде зрозуміло, чому.

Мені вже 65 років, але я зовсім їх не відчуваю. Я бачив два різних світи і, нікуди не переїхавши, жив у двох різних країнах. Долею судилося, щоб я очолив незалежну, тепер уже навіки, Україну. Я прекрасно пам’ятаю кожен рік, дарований долею, у мене унікальна позиція для оцінок, порівнянь і висновків.

Чайкіно

Сама ідея цієї книги навряд чи спала б мені на думку, якби я не народився на стику кордонів України, Росії і Білорусії. Ще в дитинстві, хоч і не дуже усвідомлено, мені не давало спокою питання: що, власне, розділяють ці кордони? Ні з якими природними рубежами вони не збігалися. Ніякої різниці між селом Костобоброво (наголос на третьому складі) на українському боці і селом Азаровка на російському боці не було. Взагалі ж різниця була. Азаровка дуже симпатично розташувалася на березі річечки Ревни, але ця Ревна відразу прекрасно текла «до нас», і на ній настільки ж симпатично розташувалися «наші» Леоновка й Архипівка. І знамениті Брянські ліси починалися в нас, тяглися убік Десни і йшли до північного сходу, не рахуючись ні з якими кордонами.

В юнацькі роки мені часом