Володимир Кирилович Малик - Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім

Великі князі київські розуміли, що  їхній   обов’язок не тільки не  допустити ворога до Києва, а й допомогти Переяславу, бо  ж  із  самої глибини Володимирового серця вирвався розпачливий крик: «Се  половці у мене!  А поможіте мі!» Та  сил  у них  для  рішучого наступу було  недостатньо, тож  залишалося покладати надії  на  прихід Давида Ростиславича, князя смоленського.

Давид приплив зі смолянами на  човнах й  отаборився  у Трипіллі. Був  він  не  в дусі.  Зело  не  в дусі.  Гадав, що  буде пишна зустріч, а його  не зустрів ні Святослав, ні брат Рюрик Ростиславич. І хоча  Давид знав, що  обидва великі князі не бенкетують, не  соколиними ловами займаються, а кожного дня  ждуть  нападу Кончака, примхлива душа  його  перевернулася. Припливти з  військом за  сімсот верст  і мати  таку шану? Щоб його, Рюриковича, зустрічав якийсь нечесавоєвода?

Він  хотів  того  ж дня  підняти вітрила і рушити у зворотний бік.  Але тут прискакав від Святослава боярин Славута. Низько вклонився і  передав два  листи: розпачливого  від Володимира з  проханням про  негайну допомогу і сувороділового від Святослава з наказом іти на Зарубинський брід і переправлятися на  переяславську сторону.

Давид спалахнув.

— Про це  мови не  було! Святослав закликав мене рятувати  Київ, а тепер хоче  запроторити хтозна-куди!

— Не  хтозна-куди, а лише до Переяслава, княже, — зауважив Славута. — Хіба не однаково, де бити  Кончака — під Переяславом чи  на  Дніпрі? Цим ми  обороняємо і  Київ, і Чернігів. Та й Смоленськ теж...

— Не  однаково! — гарячкував Давид. — Мої  люди  стомилися за  таку  далеку дорогу, набили криваві мозолі на руках, день  і ніч  сидячи біля  весел!  Врешті, де ми  візьмемо коней? А піхтурою йти  в степ  смоляни не  звикли!

Смоленські бояри підтримали князя:

— Ми   пливли до  Києва! Без   коней у  степ   не  підемо! Коли б тут була  рать  з Кончаком, то  билися б,  а десь-інде раті   з ворогом шукати —  не  можемо: уже  ся  єсми ізнемогли!

Славута поскакав до Святослава. Що  робити?

Святослав покликав Рюрика — разом склали листа до Давида, умовляли не  відступати від  загальноруського  діла і спільно вдарити на  ворога. А Рюрик від себе  написав окремо: «Брате, становище на переяславській стороні, у Володимира Глібовича, вкрай важке. Якщо ми  не  прийдемо на той  бік,  вина за тисячі і тисячі загублених душ  ляже  на нас. Допоможи, брате!  Не  осором роду  Ростиславичів! Не  зроби так,  як  зробив дев’ять літ тому, коли не  допоміг мені  і братові  Роману в  битві   з  половцями біля  Ростовиця і  погані захопили через  те шість берендейських городів, перемогли нас, а многих воїв  і бояр  полонили».

Однак Давид уперся.

— На  той  бік  не  піду! Прийде Кончак на  сей  бік  — битимуся! А на  той  бік  не  піду! Вої  ізнемогли!

Кілька днів  тривали ці  перемови, кілька разів  Славута, не жаліючи ні себе, ні коней, скакав то сюди, то назад. Нарешті одного дня, прискочивши в Трипілля з новими листами від  великих князів, побачив з  кручі   напнуті вітрила Давидових човнів, що  швидко під поривами попутного вітру віддалялися вгору  по Дніпру... Давид завернув свої  полки назад, утік,  не  побажавши навіть хоч  здалеку побачити супротивника.

Гіркий стогін вирвався із грудей  старого боярина.

— Давиде, Давиде, нерозумно чиниш! Погані, мов  стерв’ятники, рвуть  живе  тіло  Руської землі, а  ти  допомагаєш їм,  крамолу піднімаєш, міжусобиці князівські знову зачинаєш, як  колись робив се  Олег  Святославич! Той-бо Олег крамолу кував  і стріли по  землі  розсівав! Тоді, при  Олегові Гориславичу,  засівалася  і  проростала  усобицями  Руська земля, погибало життя Дажбожого внука, у княжих крамолах  вік  людський укорочувався! Тоді  по  Руській землі  рідко  ратаї  погукували, зате  часто ворони граяли, труп’є між собою ділячи,  а  галич і  свою мову   заводила, летячи на покорм! О,  стогнати Руській землі, споминаючи колишні часи  і колишніх князів!.. Один-єдиний  був  князь, що  наводив на  поганих свої  хоробрі полки за  землю Руську, — Володимир Мономах, син   Всеволодів! Ним  половці  дітей своїх  лякали у колисці! А литва із  болота на  світ  не  показувалася. А угри заперли кам’яні городи залізними ворітьми, аби  в  них  Великий Володимир не  в’їхав!  А  німці раділи, що   далеко були   —  аж  за  синім морем!.. Який  жаль, що старого Володимира не  можна було  навіки пригвоздити до гір   київських!..  А  тепера  його  стяги  стали  Рюрикові,  а інші   — Давидові! Та  в  різні   боки їхні  полотнища мають, у різні  боки їхні  списи летять!

Повернув Славута коня і,  гукнувши на  почет, вихором помчав назад, до князя Святослава.

Вислухавши боярина, князь нахмурився.

— Се  зло  —  княже мені   непособіє! Се  найбільше зло нашого часу!  Та  що  маємо робити — не  затівати ж війну з Давидом, коли з Кончаком не  закінчили! Не  знаю, як  там брат  мій  Ярослав, — вирушив на Переяслав чи відсиджується  за  Десною, як  він  це  робив не  один раз.  Давид хоч  до Трипілля  приплив  було, а  Ярослав,  мабуть, і  з  місця не зрушив. — Він  зітхнув і  після недовгого роздуму наказав рішуче: — Більше нам  помочі ждати нізвідки, — нині переходимо Дніпро і вдаримо на  Кончака! Починайте переправу.

Того  ж дня  всі руські полки, а також чорні клобуки форсували Дніпро і рушили до Переяслава, пройняті бажанням дати  рішучий бій  половцям.

Та  Кончак не  став  випробувати долю. Він  хутко   зняв облогу Переяслава і, переобтяжений здобиччю та полоном, пішов до  нижньої Сули, а звідти, ще  раз  поплюндрувавши Посулля і вирізавши майже всіх мешканців города Римова, рушив додому, в землю Половецьку...

Страшні були наслідки необдуманого, слабо і наспіх підготовленого окремішнього походу князя  Ігоря. Все  його військо загинуло чи  опинилося в  полоні, самі  князі стали бранцями кочівників, Сіверська земля залишилася беззахисною, і значна частина її — Посем’я — стала  пусткою після нападу хана  Кзи. Безвинно постраждала Переяславська земля, витоптана і спалена ордами Кончака, а князь Володимир був тяжко поранений.

Лише завдяки рішучим діям  Святослава Київського, Рюрика Руського, Святославових синів Олега та Володимира  і особливо завдяки героїчній обороні переяславців на  чолі  з Володимиром Глібовичем пощастило половців зупинити, а згодом відкинути за межі  Руської землі.

Та загроза нової навали, може, ще  страшнішої, залишилася, і це  почали розуміти всі,  кому  була  не  байдужа доля батьківщини. Треба гадати, що,  перебуваючи в далекій половецькій неволі, почав це  розуміти і князь Ігор.

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ

1

У  левадах, за  Тором заливалися солов’ї, та  Янь   ні  на хвилину, ні  на