Гюстав Флобер - Виховання почуттів

того ніколи вже не виборсатися. Він пробував налякати її; однак, помітивши, що вона схвильована, перейшов на батьківський тон. Він знає світ, йому доводилося мати справу зі всякими цими дамами, і, називаючи їхні імена, він і далі розглядав картини на стінах. Ці полотна свого часу належали славному Арну: ескізи Сомбаза, акварелі Бюр'є, три краєвиди Дітмера. Видно, Розанетта не уявляла собі їхньої ціни. Метр Готро обернувся до неї:

— Отже! Щоб довести вам, що я хлопець добрий, зробимо так: віддайте мені цих Дітмерів, і я за все плачу. Домовились?

У цю хвилину Фредерік, якого Дельфіна повідомила про все в передпокої і якому трапилися на очі поняті, ввійшов до кімнати, не скинувши капелюха, намагаючись здаватися брутальним. Метр Готро знову прибрав статечного вигляду, а що двері залишилися відчинені, то він гукнув:

— Ну, панове, пишіть! У другій кімнаті: стіл дубовий, з двома висувними стільницями, два буфети…

Фредерік, зупинивши його, спитав, чи нема способу уникнути описування.

— О, звичайно! Хто платив за вмеблювання?

— Я.

— Тоді пишіть протест. У кожному разі, виграєте час.

Метр Готро поспіхом закінчив свої записи і, склавши протокол у справі мадмуазель Брон, пішов.

Фредерік не проронив жодного докірливого слова. Він розглядав плями на килимі, брудні сліди чобіт, що потопталися тут, і, розмовляючи сам із собою, сказав:

— Треба роздобути грошей!

— Господи, яка ж я дурепа! — похопилася Капітанша.

Вона пошпорталась у шухляді, витягла якогось листа і подалась у Товариство освітлення Лангедока, щоб отримати вартість своїх акцій.

Вернулася вона за годину. Папери були вже продані якійсь іншій особі! Службовець, глянувши на її документ, зобов'язання, підписане Арну, сказав:

«Цей папірець аж ніяк не дає вам прав на акції. Компанія цього не визнає».

Одне слово, її випровадили; вона задихалася, і Фредерік мусив негайно йти до Арну, щоб з'ясувати це питання.

Але Арну міг подумати, що він прийшов, аби під тим приводом повернути свої п'ятнадцять тисяч франків, через нього втрачених; до того ж така вимога грошей од людини, котра була коханцем його полюбовниці, здавалася йому мерзотою. Вдавшись до іншого способу, він дістав у домі Дамбрезів адресу пані Режембар, вирядив до неї посильного і таким чином дізнався, яке кафе тепер відвідує Громадянин.

То була маленька кав'ярня на площі Бастилії, де той проводив увесь день, непорушно сидячи в далекому кутку праворуч і ніби становлячи собою частину вмеблювання.

Заживши послідовно півфіліжанки кави, порцію грогу, бішофу, підігрітого вина, випивши навіть забарвленої вином води, він знову брався до пива і кожні півгодини, обмеживши свою мову найнеобхіднішим, кидав єдине слівце: «Кухоль!» Фредерік запитав його, чи бачиться він коли-небудь з Арну.

— Ні!

— На тобі! Чому б то?

— Бо він йолоп!

Можливо, їх розділяли політичні переконання, тож Фредерік вважав за доцільне довідатися про Компена.

— Худобина! — відповів Режембар.

— Тобто?

— Теляча голова!

— Ох! Поясніть мені, що таке теляча голова?

Режембар зневажливо посміхнувся:

— Дурниці!

По тривалій мовчанці Фредерік знову спитав:

— То він перебрався на іншу квартиру?

— Хто?

— Арну.

— Так. По вулиці Флерюс.

— Номер будинку?

— Хіба я буваю в єзуїтів?

— Як то — єзуїтів?

Громадянин відповів із люттю:

— На гроші одного патріота, з яким я його познайомив, ця тварина завела торгівлю церковним начинням!

— Не може бути!

— Зайдіть туди і подивіться!

Виявилося, чиста правда; Арну, оклигавши після апоплексичного удару, впав у набожність; зрештою, «він завжди був схильний до релігії», тож (поєднуючи гендлярство із щиросердістю, що було йому властиво), аби врятувати власні статки й душу, він узявся торгувати речами церковного вжитку.

Фредерік легко відшукав крамницю, на якій була вивіска з написом: «Готичне мистецтво. Реставрування образів. Церковні окраси. Розфарбовані скульптури. Ладан трьох волхвів…» і т. ін., і т. ін.

По кутках вітрини стояли дві дерев'яні позолочені статуї, пофарбовані циноброю й лазур'ю, — святий Іоанн Хреститель в овечій шкурі та свята Женев'єва з трояндами в фартусі й веретеном під пахвою; крім того, гіпсові групи: черниця, що наставляє на спасенну дорогу дівчинку, мати навколішках при ліжку, три школярі перед причастям. Найкраща була хижка, всередині якої виднілися ясла, осел, бичок і малятко Ісус, що лежав на соломі, справжнісінькій соломі. Полиці згори донизу були позаставлювані разками медальйонів, чотками всіх видів, кропильницями в формі мушель і портретами церковних знаменитостей, серед яких сяяли його превелебність єпископ Афр та сам найсвятіший отець, обидва усміхнені.

Арну сидів за прилавком і дрімав, опустивши голову. Він сильно постарівся, на скронях з'явилися прищі, і відблиск золотих хрестів, освітлених сонцем, падав на них.

Коли Фредерік побачив такий занепад, йому стало сумно. Однак, вірний Капітанші, він набрався духу і ввійшов; у глибині крамниці показалася пані Арну; він обернувся й пішов геть.

— Я не знайшов його, — сказав Фредерік, вернувшись додому.

І хоч він запевняв Розанетту, що зараз напише про гроші своєму нотареві в Гавр, вона спалахнула. Годі й уявити собі таку безхребетну людину, такого тюхтія; вона зазнає всіляких злиднів, тим часом як інші розкошують!

Фредерік думав про бідолашну пані Арну, уявляючи її в гнітючому, нужденному помешканні. Він сів до письмового стола, а що принизливий Розанеттин голос не втихав, то він гримнув:

— Та вгамуйся ти, ради Бога!

— Ти ще, дивися, станеш захищати їх?

— Таки стану! — крикнув він. — Чому ти така несамовита?

— А ти, чому ти не хочеш, щоб вони заплатили? Боїшся вразити свою колишню? Ну ж, признайся!

Його поривало жбурнути в неї настільного годинника; він не міг знайти слів. Розанетта, все ще метаючись по кімнаті, додала:

— Я притягну його до суду, твого Арну. Обійдусь і без тебе! — І вона зціпила губи. — Я пораджуся з юристом.

За три дні по тому раптом вбігає Дельфіна.

— Пані, пані, там якийсь чоловік із банкою клею, він геть налякав мене!

Розанетта вийшла на кухню й побачила якогось п'яного шалапута з лицем, покльованим віспою, з паралізованою рукою; він щось белькотів.

То був побігач метра Готро, він розклеював оповіщення. Протест Капітанші відхилено, тож заведеним звичаєм було призначено продажу майна з молотка.

Розсильний за те, що потрудився піднятися східцями, спершу зажадав чарку, тоді, гадаючи, що пані — актриса, почав канючити іншої ласки: щоб йому дали квитки в театр. Потім він кілька хвилин підморгував, не знати, на що натякаючи, і нарешті заявив, що за сорок су обірве краї оголошення, уже наклеєного внизу, на дверях. Розанетту названо там на ймення, — нечувана жорстокість, що засвідчувала безмірну ненависть Ватназ.

Колись Ватназ була вельми чутлива і навіть у сердечній скрусі написала листа Беранже, прохаючи поради. Але під ударами життєвих бур вона озлилась і тепер давала