Гюстав Флобер - Виховання почуттів
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Отже! Щоб довести вам, що я хлопець добрий, зробимо так: віддайте мені цих Дітмерів, і я за все плачу. Домовились?
У цю хвилину Фредерік, якого Дельфіна повідомила про все в передпокої і якому трапилися на очі поняті, ввійшов до кімнати, не скинувши капелюха, намагаючись здаватися брутальним. Метр Готро знову прибрав статечного вигляду, а що двері залишилися відчинені, то він гукнув:
— Ну, панове, пишіть! У другій кімнаті: стіл дубовий, з двома висувними стільницями, два буфети…
Фредерік, зупинивши його, спитав, чи нема способу уникнути описування.
— О, звичайно! Хто платив за вмеблювання?
— Я.
— Тоді пишіть протест. У кожному разі, виграєте час.
Метр Готро поспіхом закінчив свої записи і, склавши протокол у справі мадмуазель Брон, пішов.
Фредерік не проронив жодного докірливого слова. Він розглядав плями на килимі, брудні сліди чобіт, що потопталися тут, і, розмовляючи сам із собою, сказав:
— Треба роздобути грошей!
— Господи, яка ж я дурепа! — похопилася Капітанша.
Вона пошпорталась у шухляді, витягла якогось листа і подалась у Товариство освітлення Лангедока, щоб отримати вартість своїх акцій.
Вернулася вона за годину. Папери були вже продані якійсь іншій особі! Службовець, глянувши на її документ, зобов'язання, підписане Арну, сказав:
«Цей папірець аж ніяк не дає вам прав на акції. Компанія цього не визнає».
Одне слово, її випровадили; вона задихалася, і Фредерік мусив негайно йти до Арну, щоб з'ясувати це питання.
Але Арну міг подумати, що він прийшов, аби під тим приводом повернути свої п'ятнадцять тисяч франків, через нього втрачених; до того ж така вимога грошей од людини, котра була коханцем його полюбовниці, здавалася йому мерзотою. Вдавшись до іншого способу, він дістав у домі Дамбрезів адресу пані Режембар, вирядив до неї посильного і таким чином дізнався, яке кафе тепер відвідує Громадянин.
То була маленька кав'ярня на площі Бастилії, де той проводив увесь день, непорушно сидячи в далекому кутку праворуч і ніби становлячи собою частину вмеблювання.
Заживши послідовно півфіліжанки кави, порцію грогу, бішофу, підігрітого вина, випивши навіть забарвленої вином води, він знову брався до пива і кожні півгодини, обмеживши свою мову найнеобхіднішим, кидав єдине слівце: «Кухоль!» Фредерік запитав його, чи бачиться він коли-небудь з Арну.
— Ні!
— На тобі! Чому б то?
— Бо він йолоп!
Можливо, їх розділяли політичні переконання, тож Фредерік вважав за доцільне довідатися про Компена.
— Худобина! — відповів Режембар.
— Тобто?
— Теляча голова!
— Ох! Поясніть мені, що таке теляча голова?
Режембар зневажливо посміхнувся:
— Дурниці!
По тривалій мовчанці Фредерік знову спитав:
— То він перебрався на іншу квартиру?
— Хто?
— Арну.
— Так. По вулиці Флерюс.
— Номер будинку?
— Хіба я буваю в єзуїтів?
— Як то — єзуїтів?
Громадянин відповів із люттю:
— На гроші одного патріота, з яким я його познайомив, ця тварина завела торгівлю церковним начинням!
— Не може бути!
— Зайдіть туди і подивіться!
Виявилося, чиста правда; Арну, оклигавши після апоплексичного удару, впав у набожність; зрештою, «він завжди був схильний до релігії», тож (поєднуючи гендлярство із щиросердістю, що було йому властиво), аби врятувати власні статки й душу, він узявся торгувати речами церковного вжитку.
Фредерік легко відшукав крамницю, на якій була вивіска з написом: «Готичне мистецтво. Реставрування образів. Церковні окраси. Розфарбовані скульптури. Ладан трьох волхвів…» і т. ін., і т. ін.
По кутках вітрини стояли дві дерев'яні позолочені статуї, пофарбовані циноброю й лазур'ю, — святий Іоанн Хреститель в овечій шкурі та свята Женев'єва з трояндами в фартусі й веретеном під пахвою; крім того, гіпсові групи: черниця, що наставляє на спасенну дорогу дівчинку, мати навколішках при ліжку, три школярі перед причастям. Найкраща була хижка, всередині якої виднілися ясла, осел, бичок і малятко Ісус, що лежав на соломі, справжнісінькій соломі. Полиці згори донизу були позаставлювані разками медальйонів, чотками всіх видів, кропильницями в формі мушель і портретами церковних знаменитостей, серед яких сяяли його превелебність єпископ Афр та сам найсвятіший отець, обидва усміхнені.
Арну сидів за прилавком і дрімав, опустивши голову. Він сильно постарівся, на скронях з'явилися прищі, і відблиск золотих хрестів, освітлених сонцем, падав на них.
Коли Фредерік побачив такий занепад, йому стало сумно. Однак, вірний Капітанші, він набрався духу і ввійшов; у глибині крамниці показалася пані Арну; він обернувся й пішов геть.
— Я не знайшов його, — сказав Фредерік, вернувшись додому.
І хоч він запевняв Розанетту, що зараз напише про гроші своєму нотареві в Гавр, вона спалахнула. Годі й уявити собі таку безхребетну людину, такого тюхтія; вона зазнає всіляких злиднів, тим часом як інші розкошують!
Фредерік думав про бідолашну пані Арну, уявляючи її в гнітючому, нужденному помешканні. Він сів до письмового стола, а що принизливий Розанеттин голос не втихав, то він гримнув:
— Та вгамуйся ти, ради Бога!
— Ти ще, дивися, станеш захищати їх?
— Таки стану! — крикнув він. — Чому ти така несамовита?
— А ти, чому ти не хочеш, щоб вони заплатили? Боїшся вразити свою колишню? Ну ж, признайся!
Його поривало жбурнути в неї настільного годинника; він не міг знайти слів. Розанетта, все ще метаючись по кімнаті, додала:
— Я притягну його до суду, твого Арну. Обійдусь і без тебе! — І вона зціпила губи. — Я пораджуся з юристом.
За три дні по тому раптом вбігає Дельфіна.
— Пані, пані, там якийсь чоловік із банкою клею, він геть налякав мене!
Розанетта вийшла на кухню й побачила якогось п'яного шалапута з лицем, покльованим віспою, з паралізованою рукою; він щось белькотів.
То був побігач метра Готро, він розклеював оповіщення. Протест Капітанші відхилено, тож заведеним звичаєм було призначено продажу майна з молотка.
Розсильний за те, що потрудився піднятися східцями, спершу зажадав чарку, тоді, гадаючи, що пані — актриса, почав канючити іншої ласки: щоб йому дали квитки в театр. Потім він кілька хвилин підморгував, не знати, на що натякаючи, і нарешті заявив, що за сорок су обірве краї оголошення, уже наклеєного внизу, на дверях. Розанетту названо там на ймення, — нечувана жорстокість, що засвідчувала безмірну ненависть Ватназ.
Колись Ватназ була вельми чутлива і навіть у сердечній скрусі написала листа Беранже, прохаючи поради. Але під ударами життєвих бур вона озлилась і тепер давала
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Виховання почуттів», після закриття браузера.