Крістін Ханна - Соловей

затока, а не просто міст. Я тепер не просто його мати, його продовження. Я самостійна жінка, і він не знає, що з цим робити.

— Ізабель, яка повернулася з концентраційного табору, була не тієї жінкою, яка пережила бомбардування під Туром і переходила Піренеї. Ізабель, яка повернулася додому, була зламаною і хворою. Вона не була впевнена ні в чому, крім того, що зробила, — я дивлюся на людей переді мною. — Напередодні її смерті ми сиділи вдвох під деревом, вона взяла мене за руку і мовила: «Ві, з мене досить». Я відповіла: «Чого досить?» А вона сказала: «Мого життя. Досить». Так і сталося. Я знаю, що вона врятувала декого з присутніх у цій залі, але ви також рятували її. Ізабель Розіньйоль померла героїнею та коханою жінкою. Вона не могла обрати інший шлях. Усе, чого вона хотіла, — щоб її пам’ятали. Тож я дякую всім вам за те, що ви цінуєте її життя, що пам’ятаєте її всі ці роки.

Я відходжу від трибуни.

Присутні підводяться і несамовито аплодують. Я бачу, як чимало літніх людей плаче і раптом розумію: це рідні чоловіків, яких вона врятувала. Кожен із тих чоловіків повернувся додому і створив родину. На світ з’явилося багато людей, які завдячують своїм життям хоробрій дівчині, її батьку та їхнім друзям.

Мене підхоплює вир вдячності, спогадів і фотографій. Кожен у цій залі хоче подякувати мені особисто і сказати, як багато для нього значать Ізабель та мій батько. Жульєн підходить до мене, наче охоронець. Я чую, як він каже:

— Здається, нам багато про що треба поговорити.

Я киваю і тримаюся за його руку. Я виконую роль посла своєї сестри, збираючи подяку, на яку вона заслужила.

Натовп починає рідішати. Люди йдуть до бару по келих вина. Чийсь знайомий голос каже:

— Привіт, В’янн.

Навіть після стількох років я впізнаю його очі. Ґаетан. Він нижчий, ніж я пам’ятаю. Трохи згорблений, а на засмаглому обличчі видно глибокі сліди часу. Його довге сиве волосся майже сягає плечей. Так чи інакше, а я впізнала б його будь-де.

— В’янн, — каже він. — Я хочу познайомити тебе зі своєю донькою.

З-за його спини виходить прекрасна молода жінка в шикарній чорній сукні та яскравому рожевому шарфі. Вона підходить до мене і всміхається, наче ми подруги.

— Я Ізабель, — каже вона.

Я сильніше хапаюся за руку Жульєна. Чи розуміє Ґаетан, що б це означало для Ізабель?

Звісно, розуміє.

Він нахиляється, цілує мене в обидві щоки й шепоче:

— Я кохав її усе своє життя.

Ми ще кілька хвилин говоримо — буквально ні про що, а тоді він іде.

Я відчуваю, яка я втомлена. Виснажена. Я відпускаю руку сина, іду на тихий балкон і ховаюся під покровом ночі. Собор Паризької Богоматері сяє поруч. Світло падає на темні хвилі Сени. Я чую, як вони б’ються об кам’яну набережну та гойдають човни.

З’являється Жульєн.

— Отже, — починає він, — твоя сестра — моя тітка — була в концентраційному таборі в Німеччині за те, що допомогла створити маршрут втечі для збитих пілотів. І цей маршрут передбачав перехід через Піренейські гори?

Це саме так героїчно, як він описує.

— Чому я ніколи про це не чув? І не лише від тебе. Софі теж нічого не розповідала. Чорт забирай, я навіть не знав, що люди тікали через гори і що існував спеціальний концентраційний табір для жінок, які чинили опір нацистам.

— Це чоловіки розповідають історії, — відповідаю я. Це найпростіша й найчесніша відповідь на його запитання. — А жінки просто живуть із тим, що сталося. На тій війні ми були як тіні. Коли вона скінчилася, на нашу честь не влаштовували парадів, ми не отримували медалей, про нас не згадали в роботах з історії. На війні ми робили те, що мусили, а коли вона завершилася, зібрали уламки нашого життя і почали все спочатку. Твоя сестра щосили намагалася про все це забути, як і я. Може, це була ще одна моя помилка — дати їй забути. Може, варто було про це говорити.

— Отже, Ізабель вирушила рятувати пілотів, тато був військовополоненим, а ви із Софі лишилися самі.

Я знаю, що він уже інакше на мене дивиться. Думає, скільки ще він не знає.

— Що ти робила під час війни, мамо?

— Я виживала, — кажу я тихо. І раптом відчуваю нестерпний сум за донькою, адже насправді ми виживали разом. Усупереч усьому.

— Мабуть, це було нелегко.

— Нелегко, — мене дивує власне зізнання.

Ми дивимося один на одного — мати і син. Він роздивляється мене поглядом хірурга, який нічого не пропускає. Ані нових зморщок, ані прискореного серцебиття.

Він торкається моєї щоки та ніжно всміхається. Мій хлопчик.

— Гадаєш, минуле може змінити мої почуття до тебе? Ти справді так думаєш, мамо?

— Місіс Моріак?

Я рада, що нас перебили. На це запитання я не хочу відповідати.

Я розвертаюсь і бачу привабливого чоловіка. Він американець, але не зовсім типовий. Можливо, з Нью-Йорка. У нього коротке волосся, на якому вже починає з’являтися сивина, та стильні окуляри. Він одягнений у чорний блейзер, дорогу білу сорочку і світлі джинси. Я йду до нього і простягаю руки. Він робить те саме, наші очі зустрічаються, і я оступаюся. У моєму віці таке трапляється часто, але Жульєн миттєво підхоплює мене.

— Мамо?

Я дивлюся на чоловіка переді мною і бачу хлопчика, якого так сильно любила. Бачу жінку, яка була моєю найкращою подругою.

— Аріель де Шамплейн, — шепочу його ім’я наче молитву.

Він міцно обіймає мене, і в пам’яті зринають усі спогади. Коли він нарешті відпускає мене, ми обоє плачемо.

— Я завжди пам'ятав вас із Софі, — каже він. — Мені говорили забути, і я намагався, але не міг. Я шукав вас роками.

Я знову відчуваю, як стискається серце.

— Софі померла п’ятнадцять років тому.

Арі відводить очі.

— Я роками засинав з її м’якою іграшкою, — тихо каже він.

— Бебе, — згадую я.

Арі дістає з кишені моє з Рейчел фото в рамці.

— Моя мама подарувала мені його, коли я закінчив коледж.

Я дивлюся на знімок крізь сльози.

— Ви із Софі врятували мені життя, — каже Арі.

Я чую, як дихає Жульєн, і розумію, що в нього багато питань.

— Арі — син моєї найкращої подруги, — пояснюю я. — Коли Рейчел забрали в Аушвіц, я сховала його в себе, хоч у нас і жив нацист. Це було… страшно.

— Ваша мати дуже скромна, — каже Арі. — Під час війни вона врятувала дев’ятнадцятеро