Максим Іванович Кідрук - Зазирни у мої сни

— Він мертвий? — я не впізнавав власного голосу. Повітря в операційній скидалося на розпечені вихлопи з печі, я не міг удихнути на повні груди, перед очима все пливло. — Скажіть, він уже мертвий, так?

— Він не мертвий. Ваш син у стані контрольованої клінічної смерті, — Далтон демонстративно поглянув на наручний годинник. — Через хвилину ми повернемо його до життя. Присядьте, будь ласка.

Але я лишився на ногах.

Мені здавалося, що я швидше сам помру, ніж хвилина добіжить кінця. Почав про себе відраховувати секунди, та, напевно, інстинктивно поспішав, бо дорахував майже до ста, коли доктор Далтон промовив:

— Готовий?

— Так, — азіат поклав великий палець на поршень одного зі шприців, але не натискав.

— Пускаю кисень: 1,3 бар, сто градусів[106].

Компресор знову зашипів. Побачивши, як гіпербаричну камеру наповнює густий, наче молоко, туман, я перелякано зойкнув, хоча ще до того, як підніс руку до рота, збагнув, що це теплий кисень змішується з азотом і конденсується в об’ємі холодної капсули. Компресор продовжував функціонувати й менше ніж за хвилину висушив барокамеру. Я знову бачив Тео.

— Температура тіла — вісімдесят три, — відкарбував Джено. — Ритму немає.

Із тихим розміреним чмиханням запрацювала система штучного дихання, силоміць прокачуючи кисень через легені малюка. Тиск був чималий — груди Тео в такт чмиханню апарата ледь помітно розширювалися й опадали. Втім, шкіра зберігала неприродний моторошно-синюватий відтінок.

— Скільки з моменту зупинки? — запитав азіат.

Далтон глянув на годинник.

— Три хвилини.

Його напарник кивнув.

Нудота посилилась. Короткими конвульсивними ковтками я втягував у груди повітря й думав, що порішу себе, якщо вони не оживлять Тео. У ту мить я не розумів, як міг на таке погодитися: на моїх очах, за моєї згоди троє довбнів задушили мого сина!

— Температура тіла залишається незмінною, — проказав Джено. — Ритму немає.

— Адреналін?

— Не поспішай.

Підсвідомо я очікував, що обидва доктори боротимуться, натомість вони стояли й мовчки телющились на бездиханне посиніле тільце Теодора.

— РОБІТЬ ЩОСЬ!

Обоє повернули голови. Далтон намірився щось промовити, але в ту секунду прозвучало тихе, наче спресоване, «біп», і Джено Кардона коротко повідомив:

— Є ритм. Частота — двадцять один… двадцять чотири… зростає…

Азіат прибрав палець зі шприца з адреналіном, його плечі розслаблено опустилися. Енді Далтон видихнув, почекав кілька секунд і натиснув якусь кнопку на панелі керування барокамерою.

— Вимикаю апарат штучного дихання.

— Ритм стрибнув до сімдесяти восьми.

Далтон нахилився, наблизивши лице до пластику:

— Це добре. Він дихає… він уже дихає сам.

Тоді мені здалося, ніби в мене лопнув якийсь внутрішній орган. Гаряча змія злетіла стравоходом і обпекла горло. Я затулив рота рукою, повернувся й вискочив з операційної. Мені вдалося прошмигнути через підготовче приміщення та вилетіти в коридор до того, як, упершись руками в коліна, я, мовби із брандспойта, виблював вечерю на підлогу.

Слідом за мною з операційної вийшов Джено Кардона. Знявши хірургічну шапочку та притулившись плечем до одвірка, мовчки спостерігав, як я віддихуюся над калюжею жовтуватого блювотиння. Зрештою я випростався й утупився в латиноамериканця.

— Вам більше не можна туди, — сказав Джено.

— Мій син… — в очах стояли сльози.

— Із вашим малим усе буде добре.

104

Азіат, чийого імені я так і не дізнався, поїхав о першій ночі. Доктор Далтон до ранку не відходив від гіпербаричної камери, ні на мить не спускаючи з Теодора очей. За годину до світанку він і Джено перевезли малюка до спальні на другому поверсі. Тео все ще лишався з катетером, до круглих липучок на грудях тягнувся жмуток дротів від переносного кардіографа, а поруч із ліжком стирчав штатив із системою для внутрішньовенної інфузії, та обходився без маски та перенасиченої киснем барокамери. Далтон запевнив, що хлопчак просто спить і спатиме щонайменше до вечора.

О восьмій ранку Джено Кардона змінила Меллорі Хардисон. Після того як лаборант вирушив додому, Енді Далтон подався відсипатися до свого кабінету, а ми з Меллорі залишилися чергувати у спальні.

Опівдні я вперше після операції поїв, примусивши себе проковтнути кілька галет і трохи сиру, а ближче до четвертої пополудні до будівлі УНТ зазирнула Ліза Джин Торнтон. Очевидно, що вона ще вранці переговорила з Енді Далтоном, бо поцікавилася лише, як швидко Теодор очуняє, й нічого не розпитувала про саму операцію.

Тео прокинувся о 17:20. Заворушився, закректав, посовав ніжками й тільки потому розплющив очі. Малий був як п’яний і такий слабкий, що не зміг самотужки сісти в ліжку, хоч і відповів на кілька моїх запитань. Меллорі побігла будити Далтона. Під наглядом доктора я згодував хлопчаку півдесятка ложок курячого бульйону, після чого Енді Далтон через катетер зробив два уколи, й Тео знову заснув.

Уранці 24 серпня всі функції організму малого повністю відновилися. Тео сходив до туалету й нормально поїв, а до вечора вже грався з Меллорі, засипавши половину ліжка детальками LEGO. Після обіду зателефонувала мама й привітала з Днем Незалежності. Я розпитав про ситуацію в Україні — впродовж останніх днів геть не стежив за новинами, — після чого дав їй недовго поспілкуватися з Тео.

У четвер, 27 серпня, я вперше після операції нагадав Теодорові про Даймонда. Запитав, чи він не приходить у снах. Малюк поглянув на мене так, наче не зрозумів, про що я. Це, вочевидь, не означало, що Даймонд пішов, тож сумніви продовжували проїдати мене. Я вирішив обговорити це з Далтоном. Той сказав, що є лиш один спосіб дізнатися — ще раз зазирнути в Теодорові сни. Довго переконувати мене не довелося. Сенсу чекати не бачили, тож перший сеанс вирішили провести вже найближчої ночі.

Усього сеансів було два — із четверга на п’ятницю та з п’ятниці на суботу — Тео лягав спати із шапочкою з мікроелектродами на голові, а ми з Енді Далтоном скляними від безсоння очима вгризались у монітори в сусідній кімнаті, готові підіймати малюка, якщо побачимо щось хоч віддалено схоже на лице з ромбоподібною плямою. Першої ночі хлопчику не наснилося взагалі нічого. У ніч на суботу з інтервалом у півтори години ми продивилися чотири сни. Перші три були уривчастими та розмитими, зате останній видався яскравим і чітким, хіба що не надто приємним для Теодора: малому снилося, що за ним женуться чи то собаки, чи то схожі на ігуан істоти з собачими головами. Хай там як, але Матео Кампо в жодному зі снів не з’являвся. Навіть натяку на антропоморфну фігуру не було.

Знову ж таки: чи це доказ того, що нам вдалося спекатися Даймонда? Відсутність Матео Кампо у синових снах ще