Філіп Джордж Зімбардо - ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло

«Сила в розумінні». І закінчив висновком: «Вами маніпулювали. Ваші власні бажання завели вас туди, де ви зараз перебуваєте».

У Рона Джонса виникли проблеми з адміністрацією: батьки виключених із групи учнів подали скаргу, що новий режим ображав і погрожував їхнім дітям. Проте він дійшов висновку, що для багатьох молодих людей це був важливий життєвий урок, де вони особисто пересвідчилися, як легко їхня поведінка може радикально трансформуватися через покірність впливовому носієві влади в подібних до фашизму умовах. Згодом у своїй статті про «експеримент» Джонс зазначив «за чотири роки мого викладання в школі Кабберле ніхто і ніколи не зізнався, що брав участь у віче “Третьої хвилі”. Це було чимось таким, що ми всі хотіли забути». (Через кілька років після звільнення зі школи Джонс почав працювати в Сан-Франциско з учнями, які потребували спеціальної освіти. Потужна документальна вистава під назвою «Хвиля» про симуляцію нацистського досвіду продемонструвала деякі аспекти трансформації добрих дітей у псевдо-Гітлерюгенд[285].)

МАЛЕНЬКІ БЕСТІЇ У ПОЧАТКОВІЙ ШКОЛІ: КАРІ ОЧІ ПРОТИ ГОЛУБИХ

Вплив влади ґрунтується не тільки на можливості давати накази і вимагати послуху від послідовників, але й на можливості визначати реальність і змінювати звичні способи мислення і реагування. Яскравий приклад: Джейн Елліотт, популярна вчителька початкових класів у маленькому містечку Райсвілл, штат Айова. Вона розмірковувала, як пояснити білим дітям із маленького фермерського містечка, де майже немає меншин, що означає «братерство» і «толерантність». Вона вирішила зробити так, щоб діти побували у ролі невдах і переможців, відчули, що означає бути жертвою, а що — винуватцем упередженого ставлення[286].

Учителька довільно, спираючись тільки на колір очей, визначила одну частину класу кращою, а іншу — гіршою. Вона почала із оголошення, що люди з голубими очима кращі за тих, у кого карі. Вона надала різні «докази», що це підтверджували: Джордж Вашингтон мав голубі очі, ближчий приклад — батько одного з учнів (який, судячи зі скарг учня, бив свого сина) має карі очі.

Віднині, сказала пані Елліотт, діти з голубими очима будуть особливими, «кращими», а кароокі — «гіршими». Начебто розумніші голубоокі отримали особливі привілеї, а кароокі — обов’язок виконувати правила, що закріплювали їхню другосортність, зокрема носити спеціальний комірець, що давало змогу іншим здалеку розпізнати їхній низький статус.

Голубоокі діти, які раніше дружили із «поганими» кароокими, тепер відмовилися із ними бавитися, і запропонували повідомити шкільну адміністрацію про те, що кароокі можуть красти речі. Невдовзі на перервах почали відбуватися бійки, один хлопець зізнався, що дав іншому «під дих», бо «той назвав мене карооким так, ніби я чорний, ніби я негр». За один день кароокі діти почали гірше вчитися, стали пригніченими, похмурими й агресивними. Вони описували себе як «сумних», «злих», «дурних» і «посередніх».

Наступного дня все змінилося до навпаки. Пані Елліотт повідомила клас, що вона помилилася — насправді це кароокі кращі, а голубоокі — гірші. Вона надала нові хитромудрі докази на підтримку цій монохромній теорії добра і зла. Голубоокі тепер переключилися у власних описах із попередніх ярликів «радісний», «добрий» і «гарний» на зневажливі, на кшталт тих, що використовували напередодні кароокі. Старі дружні зв’язки між дітьми тимчасово розірвалися, на їхнє місце прийшла ворожнеча. Так тривало аж до кінця цього проекту, коли з дітьми провели ретельний дебрифінг того, що відбувалося, і вони повернулися до свого повного радості класу.

Учителька була шокована швидкою і цілковитою переміною багатьох своїх учнів, яких, як вона думала, дуже добре знала. Пані Елліотт дійшла висновку: «Ці чудові вдумливі діти, які завжди дружили один із одним, перетворилися на нещадних маленьких третьокласників, що дискримінували своїх однолітків... Це було жахливо!».

СХВАЛЕННЯ «ОСТАТОЧНОГО РОЗВ'ЯЗАННЯ» НА ГАВАЙЯХ: ЗВІЛЬНЕННЯ СВІТУ ВІД НЕПРИСТОСОВАНИХ

Уявіть, що ви — студент Гавайського університету. Разом із 570 іншими студентами відвідуєте одну з великих вечірніх шкіл психології. Цього вечора ваш учитель з виразним голландським акцентом змінює звичну тематику лекції, щоби пояснити, що через демографічний вибух (гаряча тема 1970-х років) з’явилася загроза національній безпеці[287]. Цей викладач описує загрозу для суспільства, яку створює швидке збільшення кількості фізично і психічно непристосованих осіб. Проблему було переконливо представлено як важливий проект, схвалений науковцями, що має на меті добро для людства. Вас просять допомогти в «застосуванні наукових процедур для знищення інтелектуально і фізично непристосованих». Ба більше, викладач обґрунтовує потребу вчиняти дії, аналогічні смертельним покаранням, аби стримати брутальні злочини. Він просить вас висловити свої думки, бо ви разом з іншими зібраними тут особами маєте високий рівень інтелекту, гарну освіту і визнаєте високі етичні цінності. Вам приємно думати, що ви належите до цієї обраної групи. (Пригадайте описану К.С. Льюїсом приманку «Внутрішнього кола».) Щоби остаточно розвіяти сумніви, викладач запевняє, що, перш ніж вчинити будь-які дії з непристосованими людськими створіннями, буде проведено значно ретельніші дослідження.

Зараз йому потрібні лише ваші погляди, рекомендації та особисті думки, якими ви поділитеся разом з іншими студентами в аудиторії, заповнивши просту анкету. Ви починаєте відповідати на запитання, вас переконали, що це нова, життєво важлива проблема, для вирішення якої важить ваш голос. Ви старанно відповідаєте на кожне з семи запитань і виявляєте, що існує певна схожість між вашими відповідями і відповідями інших осіб з групи.

Дев’яносто відсотків згодні, що завжди одні особи будуть пристосованішими для виживання, ніж інші.

Щодо знищення непристосованих: 79% хочуть, щоб одна людина відповідала за прийняття рішення про смерть, а друга його виконувала. 64% воліють забезпечити анонімність тим, хто натискав би кнопку, де лише б одна кнопка спрацьовувала серед багатьох одночасно натиснутих. 89% вважають, що використання безболісного наркотику було б найефективнішим і найгуманнішим способом спричинити смерть.

Якби закон вимагав участі, 89% допомогли б у прийнятті рішення, тимчасом як 9% краще б допомогли з виконанням рішення, або з обома процесами. Лише 6% студентів відмовилися відповідати.

Найнеймовірніше, що 91% респондентів (студентів) погодилися з висновком, що «за надзвичайних обставин слушною справою стало би знищення всіх визнаних небезпечними для загального добробуту!».

Зрештою несподівано, що 29% підтримали б це «остаточне розв’язання», навіть якщо воно застосовувалося би до членів їхніх родин[288]!

Ці американські студенти (вечірнє відділення, а отже вони старші за звичайних студентів) були готові схвалити план вбивства всіх інших, кого би якийсь носій влади визнав менш пристосованими до життя, ніж вони самі — і це лише після короткої презентації їхнього впливового вчителя. Тепер нам зрозуміліше, як звичайні, і навіть освічені, німці могли охоче підтримати «остаточне розв’язання» Гітлера щодо євреїв, яке повторювалося багато разів