Агата Задорожна - Мистецтво брехні, Агата Задорожна

Розділ 53. Іспити наближаються

В ту мить, коли я змогла повноцінно повернутися до роботи, сніг вже вкрив всю академію, і не припинявся вже кілька днів. Меліса та Ївга вже дали своїм студентам свободу робити все, що заманеться, але я подібної розкоші не мала, і тепер намагалася надолужити усе, що пропустила через цього нещасного вбивцю-невдаху. 

Студенти гуділи і невдоволено шуміли, коли я оголосила їм про семестрові проєкти, але під моїм грозовим поглядом, а ще під жовтим поглядом Грози, не наважилися сперечатися. 

– Маєте часу до наступної п’ятниці. І я не хочу чути жодних відмовок. 

Але тиждень промайнув у біганині, останніх заняттях, лекціях, зустрічах з Ярошем, ремонтом факультету і все ще безуспішним ламанням голови, хто ж такий вбивця, і я й не зчулася, як опинилася у ректора вдома – на п’ятничній вечері. 

Дім Ярош вже прикрасив до свята Морени, і він тепер виглядав ще світлішим, ніж раніше: із зачарованими блискітками-сніжинками, свічками, що самі висіли у повітрі, і ошатною білосніжною скатертиною на столі. 

Він, як справжній господар, розливав по келихах вино, і вже за старою звичкою пропустив мій, але я обережно тіпнула його за руку. Він здійняв брови, трохи посміхнувся, але налив; я була вдячна, що він нічого не говорив. 

– За вдале закінчення семестру, – проголосила Меліса, підіймаючи свій келих. Решта щось забурмотіли у відповідь, і маленьке святкування почалося. 

Я цього разу сиділа тихо, і в грудях ворочалося дивне відчуття невідворотності: наче щось має статися, і до того ж найближчим часом. І попри те, що ані Ярош, ані Нозері чи Меліса нічого не говорили, вони також це відчували, і я знала це по ледь помітних змінах у їхніх поглядах, які вони кидали один на одного. 

– Таво, а як у тебе справи з твоїми студентами? – запитала раптом травниця, коли я вже зовсім поринула у свої думки. Я стрепенула плечима і сфокусувала погляд на рудій жінці, що вже трохи почервоніла від вина. 

– Половина з цих бовдурів не здала одне-єдине завдання, яке я дала за весь час, – майже байдуже сказала я. – Що ж, хтось не отримає заліку з менталістики. 

Нозері голосно гмикнув.

– І що, всі вони не намагалися потрапити до тебе в останню мить до реченця? 

Я вже почала хитати головою, а тоді застигла. Реченець мав бути сьогодні. Звісно ж, я мала на увазі свої робочі години, але я не сказала цього прямо, тож… 

Я трохи стиснулася на стільці й подивилася на Астіра.

– А це… вони так часто роблять? 

Щось у моєму голосі, певно, видало мою невпевненість, бо навіть віддалені розмови за столом змовкли, і всі шестеро втупилися у мене такими поглядами, наче я була найдурнішою людиною у світі. Всі, крім Яроша, звісно, але у його очах читалося стільки співчуття й жалості, що це було насправді навіть гірше. 

– А до коли ти сказала їм усе здати? – запитав Ярош повільно, стискаючи мою долоню. Не під столом, аби ніхто не бачив, а прямо на виду. Втім, це не викликало навіть половини здивованого погляду. 

– …до п’ятниці, – видушила я. 

Якусь мить над столом стояла тиша, а тоді Нозері махнув рукою, як на пропащу. 

– Класична помилка новачка. Всі ми там колись були. 

Я перезирнулася між викладачами, а тоді Меліса схилила голову. 

– Не сподівайся поспати сьогодні, люба. Вони тебе з’їдять. Повір, до опівночі в тебе вишукуються всі до одного, хто ще не здав тобі роботи. 

…Таких було багато. Я повільно перевела погляд на Яроша, сподіваючись, що він мене заспокоїть, та ректор тільки сумно кивнув, а тоді легенько вдарив кулаком по столу. 

– А знаєш що… – сказав він проникливо. – Я піду з тобою. Нехай тільки спробують при мені щось втнути! 

Погляди Астіра, Меліса та й Ївги не обіцяли мені полегшення, та я все ж кивнула. Якщо страждати – то принаймні не одній. 

– Головне – не показуй слабини. Бо вони такі – трохи зволікатимеш, і роздушать, як жука.

Меліса скрутила руками жест, наче переламувала комусь голову, і я ледве не здригнулася. Звісно ж, я не боялася студентів. Я була найманкою. Тавою ла Шедд. Але… 

Щось у думці про десятки студентів, що штурмують факультет, аби здати мені останні завдання, змусило волоски на шкірі стати дибки. А іспит-то вже у понеділок! І що це, доведеться святкові дні провести у перевірці їхніх дурнуватих робіт? 

Втім, зітхнула я, зрештою це я була винна майже у всьому. До цієї миті я вже мала зрозуміти студентів Анірської академії хоч трохи. Якщо була хоч якась найменша можливість відтягнути завдання, вони за неї хапалися обома руками. 

– Ну, крові вони тобі й справді поп’ють, – погодився Нозері, підтиснувши губи. Але потім на його лиці розпливлася трішки лукава усмішка: – Та іноді незле нагадати їм, хто тут насправді головний. І хто відповідає за те, чи отримають вони зрештою свої бали. 

Я дивилася на Нозері мить із непроникним лицем, а тоді віддзеркалила його вищир. 

– Це буде легко. До речі, раз вже така нагода – запрошую вас доєднатися до мого іспиту, – я щедро махнула рукою і допила останній ковток вина. Голову приємно закрутило, і я відкинулася на спинку стільця. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍