Агата Задорожна - Мистецтво брехні, Агата Задорожна

– Не думаю, що ми зможемо його скласти, – відізвалася Меліса. 

Я похитала головою. 

– Вам і не потрібно. Але я обіцяю те ще видовище, тож якщо раптом надумаєш… 

Я змовницьки примружилася, і Меліса з Ївгою водночас нахилилися вперед. 

– Розповідай. 

І я так і зробила, а тоді лиця викладачів стали настільки задоволеними, наче я подрувала їм найкращі подарунки. І бачити маленьке, нешкідливе приниження набридливих студентів, певно, і справді було тим ще подарунком. 

*** 

Ярош вів мене засніженими стежками до факультету менталістики, насвистуючи під носа якусь мелодію. А я ж пригадала вже майже давню розмову із духом тоді, у підвалах факультету, і запитала про це чоловіка. Спершу лице ректора набуло виразу повного нерозуміння, але потім на ньому щось прояснилося, і Ярош кілька разів постукав себе по підборіддю, а тоді задумано сказав:

– Іноді ректори змінюються в академії частіше, ніж рукавиці, тож запам’ятати всіх неможливо. Але якщо він ще й не пам’ятає, коли саме загинув – тоді взагалі майже пропаща справа. 

– Але ж він менталіст! – вигукнула я, наче це мало все пояснити. На диво, Ярош кивнув. 

– Тільки дістався до цієї частини. На щастя для нас, в академії було всього два ректори менталісти за всю історію – і один з них був засновником, тож навряд чи це він. 

Я подумки погодилася – якби дух стирчав без діла у підвалах факультету вже не десятиліттями, а століттями, він би вже давно перетворився на лютого. Але знати, що Анірську академію заснував менталіст було… несподівано приємно.

– Тож, скоріш за все, це Лейґол Шелест, – підсумував він. А я ж застигла серед стежки з відкритим ротом. 

– Шелест?

– Певно, дідусь твоєї Ліни, – посміхнувся Ярош, а я відмахнулася – Ліна була не моєю, а Геністиною. Зрештою, вона вивчала цілительство. 

Я йшла задумано ще кілька хвилин, а Ярош простував поряд, міцно стискаючи мою долоню під тканиною свого плаща. Але потім раптом він спинився, і я зробила те саме, простежуючи його погляд. 

А тоді я голосно зітхнула, стискаючи зуби. 

Що ж, таки Меліса і Нозері мали рацію: студенти були відчайдушні щодо того, аби здати мені таки свої проєкти. 

– Ти тільки подивись на них, – прошепотів Ярош, аби не сполохнути двох хлопців, що по мотузці лізли по прямовисній стіні до мого кабінету. – Ну чи не дурні? 

Я примружилася, вдивляючись у фігури на стіні вежі. 

– Справді, – погодилася. – Але це твої дурні. Це ж бойовики. 

Ярош здійняв брови, а тоді нахилився трохи вперед. У його лиці з’явилося впізнання, і тоді він кинувся вперед, простягаючи руку, на якій вже заблищали чари. 

– Ройдер! Грем! Що ви витворяєте?

Від оклику ректора обидва застигли на мотузці, побоюючись ворухнутися – як наче так Ярош сплутає їх з мохом на камінні і залишить у спокої. Втім, нерухомими вони залишалися недовго: мотузки Вересового закляття досягнули їх та стягли зі стіни, обережно, але не надто м’яко опускаючи на землю – прямо до наших ніг. 

Я склала руки на грудях і наказала:

– Поясніть себе. 

Мотузка, по якій вони намагалися залізти вверх, піднімалася аж до вікна мого кабінету – зовсім поряд із вікном спальні, яке від чужих очей надійно приховувала ілюзія. 

Двоє студентів заборсалися на землі, сідаючи рівно. Їхні лиця почали бліднути ще тоді, коли вони почули Ярошів голос, а як побачили мене, то обидва взагалі перетворилися на білі полотна. 

Жодного з цих хлопців я не бачила на своїх заняттях взагалі. Та не пройшло й хвилини, як переляк і сором безслідно зникли з їхніх лиць, і вони почали обшукувати свої каптани. 

Зрештою обидва дістали листки, списані формулами, і два амулети, які й мали стати їхнім семестровим завданням. Все це вони протягнули до мене. 

– Ми просто хотіли віддати роботу, – пожалівся один з них. – А двері були зачинені! І там була змія! 

Інший покивав. 

– Вона мене ледь не вкусила! 

Я насупилася:

– Сподіваюся, цього не сталося? – запитала я стурбовано. Коли обидва в унісон захитали головами, я видихнула. – Хвала Кассандрі. Я вже почала переживати за Грозу – в неї чутливі зуби. 

Артефакти все ще були простягнуті до мене, і я взяла обидва, збираючись просто заховати їх геть принаймні до завтра. Але коли я торкнулася їх пальцями, не відчула навіть крихти звичного тепла, що йшло від амулетів, і насупилася. Та не встигла я нічого сказати, як Ярош за коміри підняв обох своїх студентів на ноги й суворо поцікавився:

– Тобто те, що пані Блекоти не опинилося на місці, вас взагалі не зупинило? 

Обидва опустили голови, але я знала, що у їхніх лицях не було й натяку на провину. 

– Ми думали, що вона спить, – нарешті пробелькотів один з них, і тоді інший, скоріш за все Грем, вдарив товариша ліктем у живіт, аби той стулився.