Агата Задорожна - Мистецтво брехні, Агата Задорожна

– Тоді це все пояснює, – кисло процідила я, а тоді м’яко торкнулася Ярошевої руки. Він озирнувся до мене з запитанням, але потім слухняно відійшов вбік. 

– А знаєте, – сказала я, схиляючи голову. – Я готова пробачити спробу зламу мого кабінету. Якби у вас вийшло потрапити всередину, це одне довело б, що ви не зовсім дурні. 

Обидва миттю заусміхалися, але моє холодне лице повернуло їм частку неприємної підозри. 

– Але чого я не пробачаю – так це нахабності, поєднаною із дурістю. 

Вони обидва застигли, втупившись на мене, як миші на удава. Я бачила свою правоту у їхніх переляканих очах, але не відмовила собі у задоволенні підняти обидва артефакти та розсипати їх попелом у себе на пальцях. 

– Покупні основи, серйозно? І ви навіть полінувалися наповнити їх силою…. – я зітхнула удавано розчаровано, відчуваючи посмішку Яроша краєм ока. – Побачимося на перездачі. 

Я повернулася до них спиною і вже рушила геть, але враз зупинилася і озирнулася до обох бойовиків через плече. Ті стояли, як громом прибиті; але мене цікавило дещо інше:

– Чи маю я очікувати подібних сюрпризів від ваших колег? – запитала я сухо, здіймаючи брову. 

– Н-ні, – вичавив один, але я знала, що це означало: поки що ні. Ці двоє були найсміливішими, першовідкривачами. За ними потягнуться наступні, і дуже скоро. 

Я стиснула зуби, але більше нічого їм не сказала; тільки махнула рукою, і мотузка з гаком потеліта до землі, а потім у ній-таки й розчинилася під розчарованими вигуками бойовиків. 

Ярош підхопив мене під лікоть і повів до факультету. Перед дверима він зупинився, а я подивилася на нього крізь прикриті повіки. 

– Піднімешся зі мною? – запитала я. 

– Запрошуєш на чай? 

У очах Яроша забігали бісики та з’явилася смішинка, яку я вже встигла щиро полюбити, і я тільки зиркнула на нього. 

– Хіба як ти дуже хочеш. Але ж хтось має захистити мене від цієї навали студентів… 

Насправді я не збиралася приймати жодного студента; моя спальня була достатньо захищена, аби там нас обох ніхто не потурбував. 

Ярош посміхнувся до мене одним куточком рота.

– А твоя честь не постраждає, якщо я залишуся? 

Запитання навіть не було варте того, аби його ставити. Я пхикнула і струсила своїм неприйнятно коротким волоссям:

– У найманок немає честі, Яроше. 

Ліжко було трохи замале для двох, але новенька перина, яку ректор приніс мені вже понад місяць тому, таки робила свою справу. Його шкіра була гаряча і гладка, і посмішка не зникала ні на мить, коли він торкався мене й цілував. 

Ми поснули вже перед світанком, коли почався новий рік; вночі я чула, як у двері стукотіли, у вікна грюкали, а скло намагалися вибити, але мені було байдуже. Ярош був поряд, і він був єдиним, що мене насправді турбувало.