Наталія Ярославівна Матолінець - Гессі, Наталія Ярославівна Матолінець

голові, як дитину, і примовляла щось. І я знав, що тепло її рук ніколи не покине мене.

Але тоді я таки стер спогади Доанни Масоллі, найкрасивішої дівчини в місті, моєї колишньої нареченої і першої моєї коханої. В ім’я того нового початку, котрий вона бачить. І в ім’я обох нас — тих, що розділили найчудовішу історію, але не могли розділяти її надалі.

* * *

А якось Гессі повернула в шпарині маленький мідний ключ. Вона зробила це вві сні, наче тільки вві сні й могла це зробити.

І брама скрипнула. І брама прочинилась.

І за нею стояв Аїден. Справжній-справжнісінький. Тільки, може, трохи смутніший, ніж завжди.

— Привіт! — Він махнув рукою. — Я чекав на тебе.

— Привіт…

А тоді між ними запала мовчанка.

— Усі думали, що ти помер, — шепнула Гестія з докором. Вона хоч і знала, що Аїден не міг повернутися, та все одно відчувала дрібку образи через те, що їхня сім’я мусила повірити в його смерть.

— Я теж так думав, — відповів він замислено. — Дуже довго так думав. Але потім зрозумів, що це не має такого сенсу.

Гессі кивнула.

— І все ж ти написав мені книгу.

— Направду, писав її справжній власник камери. У нього зі словами ліпше, ніж у мене. І він знає все, тому від нього нічого не приховати.

— Навіщо ти до цього вдався? Я чула це від багатьох, але хочу почути від тебе.

— Бо мав пояснити щось тобі. Адже ми схожі, так? Та й відчував, що зарано пішов. Надто багато всього обірваного й незавершеного залишив. Мені хотілося розповісти тобі, що… що було далі. Ти здатна зрозуміти це все. Ти і Доанна. Адже я люблю вас понад усе.

— Так, я була захоплена тією книгою. Читала її постійно, до останнього не вірячи, що вона про тебе. Але що буде далі? Що ти вирішив?

— Що ти прокинешся вранці. Подумаєш, що тобі снився довгий сон. Сон про ту книгу, про мою історію і ще про Полі. Але сни швидко забуваються. Забудеться й цей. Так ліпше.

— Не ліпше. Ти хочеш просто стерти частину нашого життя!

— Так має бути. Але твоя сила пов’язана з домом та родинним вогнищем. І вона не відпускала спогади про мене. І мене не відпускала. Бо ти — мій дім, моє пристановище й порятунок.

— Ти так кажеш, наче це щось погане.

— Ні. Зовсім не погане. Але Доанна вже забула. Тепер відпусти мене й ти, Гессі.

Дівчина відчула, що сльози здушують її, але силкувалася заговорити:

— Але ж тоді ти… ти зникнеш! Так, наче назавжди.

— Це буде справедливо, сестричко. Мені вже дали шанс вирватись із лабет хвороби. Мені далі шанс, і я не можу просити більшого. Я хочу, щоб ви були щасливі — ти, Генрі, мама з батьком. Анна.

— А ти?

— Я вже щасливий. Кожним днем життя. Та і я не буду сам. А ще чекаю, що Полі повернеться. З року в рік чекаю.

— А я?

— А ти зі мною завжди. Тому відпусти мене, Гессі.

Мовчанка тривала, як здалось дівчині, цілу вічність. Вона дивилась просто в очі Аїдена і намагалась розгледіти в них щось таке, що підкаже відповідь. Щось дуже явне і просте. Якийсь спалах болю чи, навпаки, радості. Поштовх. Гессі знала, що не варто завжди чекати, що відповіді віднайдуться самі — зі знаками, поштовхами чи якимись раптовими «просвітленнями». Але саме зараз їй не хотілося брати на себе жодної відповідальності і щось вирішувати. Натомість хотілося раптом опинитися вдома. Вибирати сукню до вечора, коли прийдуть гості. Зазирати в кухню, чи готове желе до десерту. Проглянути кілька газет, котрі батько залишив на столику біля входу в їдальню. Їй знов захотілося жити у світі затишку та простоти, де вона може пливти за течією.

Але це була лише думка, котра тривала кілька секунд і розтанула.

Очі Аїдена. Усмішка Аїдена. Темні кучері Аїдена. Надщерблений родинний медальйон у нього на шиї. Тонкий шрам на лівій долоні. Звичка терти кінчик носа. Срібний ланцюжок від табакерки, котру подарувала йому Доанна. Улюблена жилетка з підкладкою в клітинку.

— Я відпускаю тебе, — видихнула Гессі тихо-тихо, не відводячи очей. — Я відпускаю тебе.

Аїден на кілька секунд заплющив очі, а тоді знову подивився на неї. Він усміхався.

— Але я не забуду, — додала Гессі швидко і твердо. — Хай би де ти був. Хай би ким ти був. Хай би скільки часу минуло. Я відмовляюсь забувати тебе. Чи Полі. Поля. Блакитноокого. Хай би як його звали. Скажи йому. Хай би коли він повернувся. Я відмовляюся забувати вас.

Усмішка Аїдена поширшала.

— Скажу. О, будь певна, що скажу.

Гессі заплющила очі. Їй не вірилося, що це прощання. Коли прощання, то завжди не віриться. Коли прощання — то завжди якось невчасно. Найдивніше, що доводиться іноді розходитись із людьми, з котрими доля тебе більше не зведе. Але, прощаючись із ними, ти не відчуваєш, що це кінець. Бо просто кажеш їм «бувай» чи «до зустрічі». І не думаєш, що це все. Взагалі. А потім вони зникають у вирі часу. Але ти не відчуваєш болю, бо наче між вами ще натягнута ниточка того «бувай», того «до зустрічі». А якщо вона натягнута, то ще колись, можливо, приведе вас одне до одного… Можливо. Колись. Можливо, приведе. Усе можливо…

І Всесвіт повниться золотими ниточками, золоченими струнами, котрі з’єднують усе в одне.

— Прощавай, Гестіє.

— Прощавай, Аїдене.

Гессі приклала руки до грудей і відчула, як струна натяглась, прошила її наскрізь і з лунким «дзинь!» розірвалась. І повітря дзвеніло. Повітря дзвеніло.

АЇДен

Він трохи забарився.