Жан-Крістоф Гранже - Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже

завжди зберігало свій крутий і зверхній вигляд і ніщо не могло його пом’якшити. Ґаель любила Швейцарію. В її очах ця країна вирізнялася певною чистотою: бабло, висоти, всезагальний закон еґоїзму. Вона вбачала в цьому щирість, чесне визнання людської натури, закарбоване в камені й сланці.

Навіщо зупинятися в одному готелі з тим паскудою? Знову ж таки, батько завжди казав: «Найліпший спосіб зробити так, щоб ніхто не помітив твого приїзду, — вже бути на місці». Опинившись у своєму номері, вона відпустила носія з купюрою в п’ятдесят швейцарських франків — майже стільки ж у євро — й відчинила вікно, щоб на повні груди вдихнути свіжого швейцарського повітря.

Вона пообідає в кімнаті, потім робитиме шопінг у кварталі Флон, новій модній зоні міста. Далі відвідає спа в готелі, де хизуватиметься обновками перед косметологинями. Ніжна, намащена оліями, безневинна. Насамкінець трохи заблукає в коридорах і переплутає поверхи, щоб визначити, де висять камери.

А тоді проб’є шосту вечора.

Час для підвечірку, золотко…

97

Дорогою назад Ерван так і не зміг розтиснути зціплені щелепи. Обмірковував нову інформацію, намагався співставити її зі своїм вересневим розслідуванням. І все марно. Філіпп Кріслер якось непомітно випадав із загальної картини. Невже цієї осені він помилився? Людина-цвях жива.

— Приїхали.

За вітровим склом змалювався аеропорт: хвилястий дах нагадував великого сірого ската. Досі дощило — краплі стукотіли з невтомною розміряністю секундоміра. Перш ніж вийти з машини, Ерван дав інструкції Верні: знайти команду жандармів, розпитати пацієнтів і санітарів Інституту Шарко про їхні зв’язки й контакти з Тьєрі Фарабо та Ізабель Баррер.

— Ляссе згоден?

— Він дозволив працювати в своїй клініці психіатрині, не менш схибленій за його пацієнтів, можливо, спільниці вересневого вбивці. Якщо й цього недостатньо — він із нею спав. Доктор не в тому становищі, щоб вдавати з себе велике цабе.

Верні не здавався переконаним.

— Ви знаєте, я завжди погоджувався вам допомагати, — ризикнув озватися обачний офіцер. — Навіть коли ми вийшли за межі легітимності…

— І що? — нетерпляче перепитав Ерван.

— Тоді ми все-таки вели справу. Тепер у нас нічого немає. Ні правопорушення, ні слідства. Яким чином я маю залучати людей? Відкласти поточні справи?

— Ви мені довіряєте, чи ні?

— Звичайно, але…

— Відберіть ваших найліпших парубків: поверніться до ЗПП, потрусіть персонал, пацієнтів. Витягніть із них інфу. Перегляньте також дзвінки, історію в інтернеті. Які дані виходять з інституту, кому вони адресовані. У цих стінах коїться щось нечисте, і ми маємо виявити, що саме, поки воно не бздонуло у нас під носом.

Вони стояли перед аеропортом, ховалися від дощу під виступом даху. Верні повернувся обличчям до вітру, заклав руки в кишені плаща й неохоче кивнув.

— Головне — не відпускайте Жана-Луї Ляссе.

— У чому саме ви його підозрюєте?

— Він або дурень, або щось від нас приховує.

Верні під каптуром підкурив цигарку.

— Ви приписуєте цьому закладові забагато інтриг.

— Диму без вогню не буває, а Шарко весь у диму. Вони утримували в себе особливого вбивцю, такого собі… — Ерван пошукав правильних слів, боявся вжити якесь кліше з телесеріалів, але врешті обрав найгірше, — ґуру зла.

Жандарм не поворухнувся; вираз обличчя мав той самий — скептичний. Однак він, певно, не забув сутички в Локіреку, тим паче — загибелі Аршамбо. Думка про джерело темних сил у цій місцевості, мабуть, таки здавалася йому резонною.

— Зробіть усе, що зможете, — підсумував Ерван і по-дружньому поплескав його по плечу. — Наберу вас увечері. В будь-якому разі невдовзі мені знову доведеться повертатися в Бретань.

— Навіщо?

— Аби поховати батька.

Він зайшов до фойє аеропорту, прямуючи до пунктів реєстрації, дістав телефон і набрав номер. Щойно згадав ще одного можливого учасника прихованих інтриг у Шарко — просто супер-персонажа.

— Тонфа? Ерван. Як у тебе справи?

— Мене посилає під три чорти буквально кожен пацієнт Катца.

Глухий кут. Цих людей захищає конфіденційність психотерапії — рада Спілки називає це «непорушною професійною таємницею».

— Облиш це. Ми й так по вуха в лайні. Що з родиною Баррер?

— Теж не дуже захопливо. Ти, певно, бачив у Парижі вивіски «Domanges». Це мало не вони самі в середині XIX століття винайшли сухе хімічне чищення, використовуючи спершу гас, а згодом — трихлоретилен.

Тонфа, здавалося, на кожному слові придушував позіхи. Ерван розумів його: навіть весь ентузіазм новачка не зарадить із такими оце відомостями.

— Єдиний цікавий факт: Ізабель Баррер завжди була акціонером компанії.

— З якою часткою?

— Неможливо дізнатися: це анонімне товариство. Але її рішення брали до уваги.

Це не клеїлося ні з поведінкою психіатрині, ні зі свідченнями її брата, який стверджував, ніби вже не має з нею жодного зв’язку. Думка про те, що вона могла брати участь у певній сімейній нараді чи установчих зборах, перевдягнена чоловіком, здавалася абсурдною.

Ерван перейшов до справді нагальних питань:

— Я маю завдання для тебе. У вересні ми заарештували одного з санітарів ЗПП Шарко, такого собі Хосе Фернандеса.

— Плага? Чудово пам’ятаю.

Другорядний спільник у справі пересаджування спинного мозку. Той, хто до кремації Тьєрі Фарабо зібрав клітини з його трупа.

— Я хочу знати, досі він сидить, чи його випустили. Останнє, що я чув, — що його до суду перевели у Флері.

Ерван був переконаний: Плаг власноруч убив Тьєрі Фарабо в листопаді 2009, задушив у ліжку, аби всі повірили в інсульт. Але доказів не мав і мусив задовольнитися притягненням його до відповідальності за «незаконну крадіжку клітин з мертвого тіла» — а це невеликий злочин. І знову ж таки, позаяк зізнання в підсудного вирвали силоміць, адвокат міг перетворити всі обвинувачення на пшик.

— Є новини з цього боку? — Тонфа ніби враз прокинувся.