Луїджі Піранделло - Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання

на ліжко й ховаючи личко. — Я не можу! Всьому кінець, я знаю! Він піде й більше не вернеться, він мене кине… Тільки я не можу… не можу…

Горі не відступив. Він хотів нахилитися, щоб відірвати її від ліжка, але не зміг. Тоді він люто затупотів ногами і закричав:

— Пусте! Я поїду й буду свідчити з одірваним рукавом! Але ви обвінчаєтесь сьогодні! Зрозумій… Глянь мені в очі! Ти зрозумій: прогавимо слушну мить — ти пропала! Як житимеш? Без роботи! Сама! Хочеш перекинути вину на свою бідолашну матір? Ти забула, як вона мріяла про цей шлюб? І ти хочеш, аби все розладналося через неї? Ну-бо, кріпись, Чезаро! Що тут поганого? Я з тобою! Я за все відповідаю. Ходи ж, одягнися! Одягнися, серденько, не гай часу!

І він повів її до дверей, підтримуючи за плечі. Потім вернувся, пройшов через кімнату, зачинив двері і войовничо вступив до вітальні.

— Де наречений?

Всі обернулися, вражені його владним тоном. Мігрі спитав з удаваною стурбованістю:

— Синьйорині недобре?

— Синьйорина почуває себе добре, — відповів Горі, втупившись у нього поглядом. — Радий повідомити вам, панове, що я зумів її переконати. Вона опанувала себе. Ми всі готові, всі зібралися. Треба тільки — не перебивайте мене! — треба тільки, щоб хтось із вас, скажімо, ви (звернувся він до одного з гостей) вирушив до мерії і попередив, що…

Йому не дали доказати. Як можна? Який скандал, який сором, який жах!

— Дайте мені пояснити! — гукнув професор Горі, намагаючись перекричати хор обурених голосів. — Навіщо відкладати весілля? Адже на заваді стояла жалоба нареченої, еге ж? Але якщо сама наречена…

— Не дозволю! — заволала стара. — Не допущу, аби мій син…

— Виконав свій обов’язок і зробив добру справу? — перебив її синьйор Горі.

Карло Мігрі кинувся на захист матері:

— А чого втручаєтеся ви?

— Я втручаюся в цю справу тому, — відрізав Горі, — що вважаю вас за джентльмена, любий синьйоре Грімі…

— Мігрі!

— Мігрі, Мігрі, — і зрозумійте, що не слід прикриватися цим раптовим нещастям. Треба відвести удар долі, що вразив бідолашну дівчину, врятувати її. Хіба ми можемо кинути її напризволяще: одну, безпорадну, без роботи? Ні, весілля відбудеться, наперекір нещастю, наперекір… пробачте!

Він зупинився, люто відсапуючись, заліз у рукав пальта, різко сіпнув за фрачний рукав, відірвав його і шпурнув геть. Цей його вибрик викликав мимовільний сміх. А він провадив далі, зітхнувши з полегкістю:

— І незважаючи на клятий рукав, що так мене мучив.

— Ви жартуєте! — мовив Мігрі, нарешті оговтавшись.

— Ні, синьйоре. Він луснув.

— Ви жартуєте! Це насильство!

— Іншої ради нема!

— Ви так гадаєте! Кажу ж вам, це неможливо, за таких обставин…

На щастя, тут до кімнати увійшов наречений.

— Ні! Ні, Андреа, не згоджуйся! — закричали звідусіль.

Але Горі, ні на кого не зважаючи, рушив до Мігрі.

— Вирушайте самі! Дайте мені сказати! Річ ось у чому. Я переконав синьйорину Рейс опанувати себе. Вона згодилася, зваживши на важливість моменту. Отож, любий синьйоре Мігрі, якщо ви теж згодні, рушаймо зараз до мерії, тихомирно, в закритій кареті, та й зареєструємо шлюб. Маю надію, ви не відмовитесь? Лишень скажіть, скажіть, що ви згодні.

Андреа Мігрі розгублено глянув на Горі, потім на інших і промовив нерішуче:

— Та… про мене, як Чезара згодна…

— Згодна! Згодна! — вигукнув Горі, намагаючись заглушити гамір протестів. — Ось нарешті щирі слова! Нумо, швидше! Летіть до мерії, дорогесенький мій синьйоре!

Він схопив за руку одного з гостей і потягнув його до дверей. У передпокої перечепився через кошики з квітами, привезеними на весілля, і знову кинувся до нареченого, щоб вирвати його з рук розлючених родичів.

— Синьйоре Мігрі! Синьйоре Мігрі! Я до вас з проханням. Одну хвилинку!

Андреа Мігрі підійшов.

— Зробімо приємне бідолашній Чезарі. Ось оці квіти… До покійної… Допоможіть мені!

Він схопив два кошички і побіг через вітальню до кімнати, де лежала покійна. Наречений ішов слідом з двома іншими кошичками. Все змінилося на очах. Багато хто побіг до передпокою по решту кошичків, і утворилася жива гірлянда.

— Квіти — покійній. Чудово! Квіти — покійній!

Невдовзі до передпокою вийшла Чезара, бліда-бліда в простій чорній сукні. Волосся на голові трохи розкуйовджене. Вона тремтіла, видно було, що їй дуже важко стримуватись. Наречений кинувся до неї і ніжно її обійняв. Усі замовкли. Мало не плачучи від радості, Горі попросив трьох гостей бути з ним за свідків, і вони тихо вирушили до мерії.

Лише тоді мати, брат, старі дівки, гості дали волю своєму обуренню, стримуваному в присутності Чезари. Добре, що бідолашна стара жінка, там, серед квітів, уже не могла чути, як обурюються ці люди такою зневагою до її пам’яті.

Дорогою в мерію професор Горі думав про те, як там пащекують у вітальні. Виходячи з карети, він заточувався, як п’яний, і був такий ошелешений, що геть забув про одірваний рукав і заходився скидати пальто разом з усіма.

— Учителю!

— А бодай йому! — спохопився він.

Чезара посміхнулася. Проте Горі було не до сміху. Він уже був заспокоївся на думку, що більше не вернеться туди, до тих людей, а тепер доведеться їхати по рукав. Адже фрак узято напрокат. Підпис? Який такий підпис? А, звичайно, він підпишеться як свідок. Тут абощо?

Потім вирушили до церкви, молодих швидко обвінчали, і вони поїхали додому.

Їх зустріли крижаною мовчанкою.

Горі, намагаючись змаліти, озирнув кімнату, а тоді пошепки, приклавши пальця до уст, звернувся до одного з гостей.

— Чи ви не бачили, куди подівся рукав від мого фрака, пам’ятаєте — я віджбурнув його геть?

Скоро він знайшов рукав і непомітно зник. Дорогою додому він розмірковував про свою пригоду. Зрештою, тільки завдяки тісному фракові він зумів здобути таку блискучу перемогу над долею. Адже якби рукав не луснув і не дратував його так, він поводився б як завжди і, вражений раптовим нещастям, оплакував би долю бідолашної дівчини. Але тісний фрак позбавив його звичайної сумирності, і він знайшов у собі сили кинути всім виклик і перемогти.

© Український переклад. А. О. Перепадя, 1991.

Певні обов’язки

Коли цивілізація часом припізнюється і змушує чоловіка тягати на власному горбі довгу драбину від ліхтаря до ліхтаря та підніматись і спускатись по ній тричі на день біля кожного з них — уранці щоб погасити, вдень почистити, а ввечері знов засвітити, — то цей чоловік, навіть коли він невеликого розуму й любить до чарки заглядати, хоч-не-хоч звикне розмовляти сам з собою на високі, як ота його драбина, теми.

Ліхтарник Квакео якось увечері, бувши напідпитку, впав