Григорій Олександрович Бабенко - Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

ноги не стоять: хочеться йому показати, як треба боротися. Постояли ми трохи, подивились, а тут Торбасай…

– Хто такий Торбасай?

– Та так, ледащо…

Діодор досі не міг забути того, що Торбасай глузував з нього, як він їздить на коні.

– Так отой Торбасай побачив Калікрата та й кричить: – Ей, елліне! Іди сюди, я покажу тобі, як елліни стоять догори ногами! – Що він кричить? – питає мене Калікрат. – Він каже, – кажу я Калікра-тові, – що хоче тебе поставити догори ногами. – Ну, Калікрат розсердивсь… – Кого, мене? – каже. – Скажи цьому Торбасаєві, що я покажу йому, як скити землю носом риють, не те що… – Бачу, розпаливсь хлопець…

– Гляди, – кажу Калікратові, – вони дають підніжку, бережись… – Знаю, – каже Калікрат, – я вже придививсь до їхньої боротьби. – Коли скити довідались, що еллін боротиметься з Торба-саєм, усі залишили свої гри й стали навкруги коло них. От Калікрат скинув сорочку (а ми були в скитському вбранні) та й каже Торбасаєві: – Скидай і ти! – Той скинув.

– Ну, а той Торбасай здоровий був хлопець? – спитав алейпт. Його дуже зацікавило оповідання про боротьбу: він навіть залишив пити вино.

– Та там такий, як ведмедяка! Вищий на цілу голову за Калікрата.

– Це нічого, – сказав алейпт, – здоровий та дурний.

– От той Торбасай витягнув руки, як дві деревини, та йде на Калікрата. Ну, Калікрат його за руку та через плече.

– Я так і думав, молодця! – похвалив Калікрата алейпт.

– Через півхвилини Торбасай, як колесо, телепнув ногами в повітрі й гепнувсь об землю, а Калікрат придавив його плечем.

– Молодця! Так і треба… Ну?

– Скити остовпіли. Їм видалось, що якась інша сила, а не Калікрат, перекинула скита.

– Го, го! – зареготавсь алейпт. – А скит що?

– А скит лежить, роззявивши рота, як сом, тільки очима блимає. Тут проти Калікрата вийшов ще один борець. Той, видко, стежив за Калікратом і бачив, як він ухопив Торбасая за руку. Вийшов, та все руки ховає.

– Ховай, ховай!.. Дуже допоможе.

– Калікрат сам підскочив до нього, обхопив правою рукою та через стегно луснув так, що аж кістки затріщали.

Алейпт майже під стіл ліз од реготу. Регіт його, як грім, лунав попід стелею таберни. Всі, що були в таберні, замовкли й дивились у бік алейпта та Діодора.

– Ой, заморив ти мене. Ну, що ж скити?

– Та нічого. Десятка з півтора один по одному поклав на лопатки Калікрат, а більш не знайшлося уже.

– Не знайшлось.

– Не знайшлось. Це, кажуть, йому допомагає сам грецький Арей.

– Ха, ха! Арей…

Довго ще реготавсь алейпт; йому, як фахівцеві, здавалось дуже смішне те, що скити не знали прийомів боротьби.

– Молодця, Калікрате! – ще раз похвалив юнака алейпт. – Не пропало моє вчення марно. Жаль, жаль… дуже жаль, що він не поїхав до Олімпії: він би показав цим чванливим спартанцям, що таке атлет із колонії…

– Хто сказав: чванливі спартанці? – пролунав голос ззаду алей-пта, і наші приятелі, обернувшись, побачили, що до них, важко підвівшись, іде дужа постать кривого спартанця Лізандра.

Алейпт зміряв його поглядом й спокійно сказав:

– Я сказав: чванливі спартанці!

– Це сказав ти, нікчемний алейпте, що, як раб, мастиш олією своїх здохлих пантікапейських цуценят30. Ти смієш казати так про нас, лакедемонян?

Спартанець був п’яний і ледве стояв на ногах. Очі алейптові загорілися диким гнівом, але він здержував себе.

– Так, це я, алейпт, сказав, що ви, спартанці, чванливі. Що до того, що наші пантікапейські атлети як дохлі цуценята, то на це я скажу тобі ось що: на такого атлета, як ти, живого цуценяти й не треба, бо це один із наших дохлих цуценят поламав тобі ногу в Олімпії, і після того став ти кривий, як з перебитою ногою собака.

Лізандр остовпів од нечуваної образи. Як? З ним, спартанцем, сміє так балакати якийсь нікчемний алейпт!

– Це я собака? Кажи, це я собака? – засичав він і, трохи зігнувшись, свердлячи очима алейпта, кинувсь на нього.

Алейпт сподівавсь цього. Він скочив на ноги й щосили двигнув стола на Лізандра. Чаші з вином покотилися по долівці. Спартанець похитнувсь, але не впав. Він випроставсь і знову кинувсь на алейпта. Через хвилину він та алейпт схопились у дикій борні.

Всі одвідувачі, що були в той час у таберні, дуже зраділи з такого випадку. Вони звільнили місце для борців і стали круг них. Лізандра не любив ніхто. Він був чужинець у колонії, і його чванливе поводження, його балачки про непереможність спартанців остогидли всім у колонії, і через це він мав багато ворогів серед колоністів Пан-тікапеї. Серед них найшлося надто багато таких, що нишком підчас боротьби хотіли дати доброго стусана спартанцеві, але Діодор помітив це й закричав:

– Не втручайтесь ніхто! Хай чесно йде боротьба!

Борці були приблизно однієї сили; але Лізандр давно одійшов од атлетики й був уже п’яний, алейпт, навпаки, щодня тренувався на стадіоні й був тільки на підпитку. Наслідки боротьби виявились дуже скоро. Спартанець засапавсь уже й тяжко дихав на третій хвилині. Алейпт легко спіймав його на прийом. Лізандр важко гепнувсь на земляну долівку таберни й став непритомний. Алейпт придавив його спиною до землі, подержав так трохи й підвівсь.

– Алала! – крикнув він і штовхнув ногою спартанця. – Туди ж береться боротися з алейптом!

– Алала! – загула таберна. До алейпта простягнулось не менш як десять чаш із вином.

– Слава алейптові! Молодця! Вип’ємо, алейпте!

Коло Лізандра заметушивсь хазяїн таберни. Він набрав у рот води й бризкав нею в лице спартанцеві. До таких випадків він звик, вони бо частенько траплялись у його таберні, доходило іноді до ножів та мечів, але зараз він трохи злякався, бо думав, що алейпт, гепнувши спартанця, вибив і душу з його дужого тіла. Йому дуже не хотілося мати діла з пантікапейською поліцією. Він розтулив спартанцеві щелепи ножем і влив йому в рот трохи вина. Лізандр п’яно замурмотав щось і виплюнув вино.

– Та живий! – сказав хтось. – Чого боїшся: не так легко вбити цього кривого собаку.

Спартанця винесено на чисте повітря та покладено коло таберни долі. Через хвилину він заснув і захропів.

Діодор попрощався з алейптом і вийшов із таберни. Спокій теплої весняної ночі обхопив п’яну душу Діодора. Місяць стояв високо, освітлюючи пустельні вулиці Пантікапеї. Знизу, з порту, доносилась пісня п’яного матроса, що повертавсь на судно