Григорій Олександрович Бабенко - Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

Од тинів та садків на землю падала чорна смуга тіни, а середину вулиці заливало м’яке світло. Тихо шелестіли тополі та акації. П’яний матрос десь далеко закінчив свою пісню. І раптом у тишу ночі злинула розмірена й чітка треля соловейка. Діодор зупинивсь серед вулиці, розставив ноги і, нахиливши голову, послухав чарівника весняної ночи; потім клацнув пальцями й сказав: добре! Він не пішов на трієру, а повернув до Клістенового дому. Коли він проходив коло тину, що огороджував Клістенів садок, у тіні під тополями він побачив дві постаті: жіночу й юнацьку, що стояли, притулившись один до одного. Діодор зупинивсь і, придивившись, пізнав в юнакові Ка-лікрата. Дівчина закрила лице хусткою.

Діодор засміявся.

– Не крийся, Аспазіє, я знаю, що це ти!

Дівчина скинула з голови хустку й обізвалась дзвінким, як треля соловейка, сміхом.

– Не бійся. Я не скажу батькові, що ти гуляєш з хлопцями.

– Боялась я його! – одвернулась дівчина.

– Бач, яка смілива! Коза… Нема небіжчиці матері твоєї, а то б загнала тебе в хату.

– Іди, іди собі… Таке скаже: коза… А ти… – засміялась вона. – Сатир!

– А я тебе поцілую. Ах ти, козочка!

Дівчина відштовхнула Діодора й сховалась за Калікрата.

– Ех, старість, – сказав Діодор. – Ну, ну, не бійся, я вже старий. Гуляй, дівчинко, поки молода, і ти, Калікрате, гуляй. Тільки й нашого, поки молоді.

Діодор повернувсь і пішов у двір. Услід йому покотився низький, тихий сміх дівчини.

ЖАЛІБНИЙ ПОХІД ЦАРЯ СКИТСЬКОГО

Незабаром після того, як поїхали греки, скитське таборище знялось і пішло в інші місця степу на пашу. Мертвого царя скити поклали у важку різьбляну труну. Труну постановили на великого шестиколісного воза, а на возі зробили катафалка. Цей катафалк вражав розкішшю кожного, хто тільки бачив його. Він був оздоблений міддю та золотом. Чотири стовпи стояло по кутках воза, а на них з боків і вгорі понавішувано коштовні килими, ковдри та тканини, шиті золотом та цяцьками. По кутках килимів теліпалися золоті китиці, брязкальця й маненькі дзвінки. В катафалк впрягли вісім кращих коней царських, і так цар вирушив у далеку дорогу. Протягом цілого року тягатимуть скити залитого воском царя свого по великих володіннях царських.

За катафалком ішла сила всяких плакунів та плакальниць. Вони вили й примовляли одно перед одним, а сльози брудними струмками текли по їхніх скорботних обличчях. І що більш платили плакунам і плакальницям, то більші були їхні горе та жалкування по небіжчику. Дивно було, де бралась у них така сила сліз.

Нешвидкими кроками йде жалібний похід квітчастим степом. Сумно брязкають цяцьки та дзвінки за кожним товчком катафалку. Дзвону цього та брязкоту бояться змії, степові духи; дзвін та брязкіт женуть геть їх від тіла царського та сумних повірників царських. За катафалком ідуть родичі царські й несуть у руках коштовні й улюблені речі царські: Аксай несе меча царського, брат царя – берло та ріг. Інші родичі несуть вази, золоті та сріблені (між іншим, ту, що подарував цареві грек Олександер), щит, сагайдак, чаші золоті, чашу з Буйтуро-вого черепа. Розіп’ята на двох кілках шкура князя Буй-Тура, що його вбив цар, має почесне місце в сумній процесії, її несуть, високо піднявши вгору, і вона лопотить і вгинається від дужого степового вітру, вражаючи своєю надзвичайною формою. Жінка царська, що мусить лягти з царем у домовину, іде одразу за труною. Вона йде, гордо піднявши голову. Ні горя, ні суму не видко вже на обличчі її. Вона знає, що мине рік і вона знову буде з коханим чоловіком, хоч і на тім світі.

Далі йде Таргітай і веде за нузду найкращого царського коня. Він, як джура й доглядач коней царських, мусить служити та доглядати коней на тім світі.

За скитами йдуть незчисленні табуни царські, отари й гурти волів, залишаючи за собою потолочений степ.

Вони йтимуть так гарячого літа, спаленим від сонця степом, а сонце та вітер степовий, гарячий і пекучий, палитимуть і сушитимуть їхні темні лиця, викликаючи невгасиму жагу в людях і тваринах. Сотнями падатимуть воли й вівці від важкої дороги, спеки та безвіддя, вкриваючи трупом сумну царську-дорогу.

Вони йтимуть степом холодної зими, коли вітер зимовий й могутній крижаним диханням охоплює подорожніх, сипле колючим снігом, рве тканини та оздоби з труни, моторошно дзвонить брязкальцями та дзвониками катафалку.

Вони йтимуть так цілий рік, обходячи володіння царські, а назустріч їм із таборищ і підвладних цареві осель висипає народ, плаче, рве на собі волосся, одрубує пальці, ріже вуха, проколює стрілами руки на знак своєї великої туги за царем. І горе тому, хто не виявить так або інакше свої сум та тугу за мертвим владарем.

Після смерти царської Таргітаєві й на думку не спадало, що через те, що з царської ласки його настановили доглядачем коней, йому доведеться зв’язати свою долю з напханим пахучими травами й залитим воском мертвим царем. Після смерти царської він помітив, що всі скити, навіть вельможні родичі царські, стали щось дуже поштиві та люб’язні до нього. Натовп скитів, коли він ішов, завжди розступавсь і поштиво давав йому дорогу. Коли він підходив до дівчат або товаришів своїх, вони замовкали й дивились на нього так, наче бачили його вперше.

Це здивувало його. Він став додивлятись до того, що робилося навкруги, і якийсь смутний непокій обхопив його душу. Цей непокій перетворився на незрозумілий жах, почуття, досі невідоме Таргі-таєві, коли він побачив, що за ним невідступно стежать два підстаркуваті скити. Де б він не йшов, вони були завжди з ним. Коли він спитав їх, чого вони пантрують за ним, вони глянули один на одного й сказали, що так звелів брат царський, що заступив царя. Це здивувало Таргітая, але він не зрозумів ще, в чім річ. Якось Таргітай зайшов у шатро до матері, де він не був уже днів зо два. Картина, яку побачив він тут, назавжди залишилася йому в пам’яті. Шатро було повне якихсь невідомих Таргітаєві старих жінок, що мовчки, як неживі, сиділи по кутках намету, а мати його, розпатлана, лежала серед намету й билась головою об землю.

– Чого плачеш, мамо? – спитав Таргітай. – За ким так побиваєшся?

Вона, почувши голос сина, підвела голову й божевільними очима подивилась на нього. Потім, наче зрозумівши, хто перед нею, скочила, крикнула диким, повним невимовної туги та відчаю голосом і впала на груди Таргітаєві.

– Ти… Ти… Любий мій сину, сину мій коханий. Ти