Григорій Олександрович Бабенко - Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

– Гей, Діодоре! – гукнув кухаря дужий голос з берега. – Це ти? Ще носить тебе Деметра на своїх грудях?

– Хто це? – спитав Діодор, дивуючись, що хтось пізнав його в сутені.

– Хто ж, як не я, алейпт, що шукає товариша собі випити після цілого дня праці на стадіоні.

Це був учитель гімнастики, алейпт, що орудував молоддю на Пан-тікапейському стадіоні. Алейпт був дужий, середніх літ чоловік. Він двічі одержав вінка, як переможець в Олімпії за боротьбу. Діодора він любив і поважав його, як колишнього переможця наввипередки на Олімпійських іграх. Імення переможців свято зберігалося серед греків, особливо серед гімназіярхів та алейптів.

– Добре! – гукнув Діодор. Він зрадів алейптові, як зрадів би кожному, хто хоч трохи розвіяв сум його цього теплого весняного вечора.

– Як ти потрапив сюди в порт? – спитав Діодор, коли вони, підіймаючись угору, ішли однією з вузеньких вулиць Пантікапеї.

– Я приходив сюди подивитись на партію гальтер26, що прибула на судні з Атен. Але що тепер за гальтери! Легкі, як перо! З ними тільки плигати семилітньому хлопцеві, а не дорослому атлетові. І Калікрат прибув зі Скитії? Ось хто плига із гальтерами й без гальтер!

Діодор засміявся.

– Він там здивував скитів, перескочивши через коня. Ніхто з них не міг зробити цього. Твоє вчення не пропало марно, алейпте!

Алейптові приємно було чути похвалу з уст Діодорових.

– Калікрат – кращий бігун у Пантікапеї. Мене дуже дивує, що він не поїхав цього року до Олімпії.

Приятелі звернули до одної з таберн, яких завжди багато коло кожного порту.

У великій кімнаті з низькою стелею, що її освітлював висячий на трьох ланцюжках ламптер, було шумно й повно народу.

Світ ламптера падав жовтою плямою на стелю, а додолу від нього на долівку та невеличкі триногі столики лягала густа й темна тінь.

Ламптер поганенько горів, у повітрі виснув важкий запах чаду й горілого масла. З сусідньої куховарні, що була на маненькому дворі за таберною, тхнув запах печеної риби і свинини та гострий запах часнику. Там, мабуть, готовлено улюблену грецьку підливу з часнику до риби та м’яса – скурдалю.

– Го, го! – загудів своїм дужим голосом алейпт. – Я чую запах скурдалі… Гей, Меніпне, – гукнув він хазяїнові таберни, – дай нам щось попоїсти та налий поки що по чаші нашого пантікапейського, та не розводь його водою.

Хазяїн у той час наливав вино з міху в чашу. Тінь од його товстючої постати падала просто на міх; йому темно було стежити за цівкою, що бігла з міху, і він раз-у-раз проливав вино на долівку. Це дратувало його, він шипів од злости. Чуючи, що хтось гукає йому під руку, він, не обертаючись, сказав:

– Чекай, трясця тебе не візьме!

Він був відомий усім мурло й нахабник. Поводився з одвідувача-ми своєї таберни так, наче вони зовсім не потрібні були для нього, особливо коли вони були незаможні й незначні люди.

– Що? – загримав алейпт, підводячись з-за столу. – Що ти сказав?

Побачивши дужу алейптову постать, що витягнулась до самого ламптера, хазяїн раптом змінив тон і заметушивсь. Він, як і більшість людей такого ґатунку, був боягуз.

– Зараз, зараз… Це ти, алейпте? Я й не пізнав тебе. Я думав так… якась матросня.

– А матросня хіба що – не люди? – обізвавсь товстошиїй матрос, що, скінчивши свою вечерю, мочив вуса у вині. – Гляди, коли б я тебе не трусонув, як трясця… дірявий аскос27.

Хазяїн таберни, як дзиґа, повернувсь до матроса.

– Ну, так і є… Це сказав він. Це сказав кращий стегновий із «Ме-літти». Хе, хе! Хіба ти не розумієш, що це я жартую. Хіба ти не знаєш, що я люблю матросів, як твоє судно – мед28. Хе, хе! – улесливо засміявся він своєму жартові.

– Любиш чи не любиш, а матроса не чіпай.

Хазяїн зовсім поштиво підійшов до алейпта й спитав, чого йому треба.

– Ну, тепер ти забалакав по-людському, – сказав алейпт. – Дай нам свинини, риби та дві чаші вина, та не розводь його водою. Ну і начадив ламптер! – додав він, дивлячись на лямпу, що пускала хмару смердючого диму.

Діодор засміявся.

– Ми наче в скитському наметі, де вони палять свою коноплю.

– Яку коноплю?..

– А ти хіба не знаєш? Вони забираються іноді до намету, зробленого з повстей та шкур, натягають туди каміння, що лежить увесь час на вогні, та сиплять на каміння конопляного насіння. Насіння шкварчить, лопається, горить, чад піде такий, хоч тікай із намету, а їм того тільки й треба. Дихають цим чадом, аж виють з радощів.

– Чудасія! Дихають чадом ще й радіють! Ніколи не чув такого. Чудний народ!

– Чудний, та ще й який. Ось ти дивуєш, що я не вживаю м’яса29. Я вживаю іноді там, де нема овочів, як у Скитії. Вони там і масло з кобилячого молока їдять.

– Ну, це ще нічого.

– А свинини не їдять.

– Ну, це ти вже, Діодоре, трохи того…

– Чого там того, правду кажу. Свиня в них найгірша тварина, а ось лошака задушити та з’їсти або сарани наїстись – це вони люблять.

– Тьху! – плював алейпт. – Ти, Діодоре, набалакаєш такого, що я й вечеряти не буду, – казав він.

Але, коли принесено свинину та печену рибу, він добре узявсь і за те й за те, і за чверть години миска спорожніла.

– Добре! – сказав алейпт, витираючи вуса. – Це не скитська страва. Не люблю я цього Меніппа, але він добре годує. А тепер вип’ємо, друже!

– Вип’ємо! – сказав Діодор. Він не їв нічого, а тільки пив.

– Так ти кажеш, Калікрат приїхав. Чим же він здивував скитів? Хіба це вже така трудна штука перескочити через коня?

– Для нашого атлета нічого, а для скита трудно. Та це що, це дурниця. Калікрат там переборов півтаборища.

– Ого! Як це?

– Та так. Були вони з Олександром на варварському святі. Вони святкують свого Арея, алейпте, так, що кров людська струмками тече з жертовника. Калікрат прийшов із свята сумний та зажурений. Щоб розважити, повів я його на майдан, де скити влаштували свої грища після свят. Дивимось, іде боротьба поміж молоддю. Вони, алейпте, борються як доведеться, дають підніжку, хапають за ноги.

– Ну, звісно, варвари! – з презирством додав алейпт.

– Так. Бачу, в Калікрата руки сверблять, і