Ольга Кобилянська - Через кладку, Ольга Кобилянська

заразом щоб і збагнути й настрій її душі. Однак вона, відгадавши мою думку, відвернулася від мене і з тим неначе відтягнула тепло своєї душі, котре показала, вступивши до мене.

Я зморщив чоло.

- Мамо, - сказав я, знеохочений, бо такий був я від смерті Нестора, - простіть, але я нині вас не розумію. Чи я вічно маю бути тим Богданом, котрого ви колись призвичаювали слухати виключно вас одну насліпо? Скажіть, що можу для вас вчинити, до чого потрібне вам сьогодні моє «фігурування», бо про таке, я догадуюся, тут, мабуть, розходиться і я, може й не виїжджаючи, вчиню це.

- Що тебе обходить причина мого виїзду, сину? - спитала й підсунула брови. - Мені, власне, треба твого «фігурування», а більше нічого. Навіть уст не потребуєш відчинити, - відповіла.

- Скажіть, о що вам, властиво, розходиться, - наставав я на своїм нетерпеливо,

- За годину сам дізнаєшся, - відповіла. Я піднявся й оперся долонею о стіл.

- Мамо, - обізвався я поважно. - Хоч і як я довіряю вашому тактові й вашій любові до мене, що не забажає нічого «неможливого» з тим фігуруванням від мене, однак ради мого становиська я мушу знати, де й чому маю я фігурувати. Чей же не схочете, щоб я компрометувався, - додав я, як перше, з нетерпеливістю.

Вона всміхнулася загадочно.

- Чи я хочу, щоб ти компрометувався? Ти, урядовець на вищім становиську, внук владики, їдеш у товаристві своєї матерi. Яка тут грозить компрометація? Йди, прошу, одягнись ї їдьмо! Шкода часу на пусту балаканку.

Я розсміявся. Хоч і як був я звик до самостійних вчинків з сторони моєї матері, однак чогось подібного я ще з нею не переживав.

- Одягнись елегантно, чорна одіж зайва, сину, - поучувала.

Ці слова доповнили мірку нетерпеливості. Я скипів.

- Мамо, що це за театр? Чи не Дорина рука бере в тім участь? Коли так, то я з місця не рушаюся. З Дориними помислами я дуже часто не згоджуюся. А сьогодні і в тім разі, вже найменше. Може, заступить вам мене її чоловік.

- Дора про мій сьогоднішній виїзд нічого не знає, - відповіла мати в непохитнім супокою. - А щоб не гаяти довше часу, то я скажу тобі, що я їду до Обринських!

- До Обринських?

Коли б коло мене був раптом вдарив грім, - я був би не перелякався більше, як от тими словами моєї матері. Туди! Я мов скам'янів і відчув, як при її словах зникла мені чи не вся кров з лиця. Дивлячись однак усе ще зчудованим переляком на неї, я все ще не рухався з місця, лише чув, як під моєю долонею задрижала плита стола.

- Що ж! Дивуєшся, що і хто інший може їх пороги переступати? - обізвалася вона, врешті, перша. І як перше, якийсь сумнозагадочний усміх появився на хвилину в кутиках її очей.

- Мамо! - звернувся я до неї з повагою, з якою, може, досі ніколи до неї не говорив. - Ви їдете до Обринських з заміром зробити там сцену?

Вона окинула мене болючо-враженим поглядом.

- Мене веде туди поважна справа, - відповіла. - А щоб уже цілком без сцени не обійшлося, я не ручу. Залежить від них, як річ скінчиться.

«Як річ скінчиться!» повторило щось глухо в моїй душі, і вже вгадав я, в якій справі вона їде, і чому син урядовець мав «фігурувати».

Послідні слова її викликали в мене блискавкою спогад про колишню нещасливу грошову позичку, котра, за моїм обчисленням, що контролював її, мала саме тепер десь закінчитися. Тому, отже, мусила вона туди сама їхати.

Я відвернувся від неї.

- Що ж там, Богдане. Над чим ти застановляєшся? - спитала вона знов.

- Мамо, - заговорив я, - чи маєте поняття, в якому душевному стані знаходяться ці обі осиротілі женщини по так тяжкім ударі-страті?

- Знаю, - відповіла вона, не зміняючи своєї вижидаючої повиції, котрою доводила мене до розпуки.

- І мимо того, постановили виїхати до них?

- Мимо того, а радше, сказавши власне, з причини того, рішилась я на цей крок. Бачиш, сину, - додала нараз м'якше, неначе почала з якогось п'єдесталу сходити, - бувають у житті моменти, що суть сильніші над всі наші постанови й принципи, що роблять з нас послугачів, невільників, а часом і перетворюють нас, хто там знає! І такий один момент був і той для мене, коли помер молодий Обринський. Отже, - тягнула дальше, відітхнувши, неначе набирала тим віддихом сили проти мене й себе, - ти ж знаєш, що я помимо того, що від часу смерті твого батька не була на жоднім похороні, на похорон того нещасливого молодця явилася. Не знаєш уже? Забув?

- Знаю, мамо, - відповів я, прислухуючись зчудовано її словам. - Знаю. Знаю також, що й найкращий вінець, що наспів у послідній хвилі, вийшов з ваших рук. А однак, мамо, - додав я гірко, - я вас не розумію. Ви... - і я урвав, не доповівши своєї гадки.

- Це нічого, Богдане, ще зрозумієш. І те, - тягнула дальше, - що бачила я там, жаль той, - додала твердим, а однак проти волі стисненим з внутрішнього жалю голосом, - потрясло мною сильно. Ти не міг бачити й відчути, що відчувала я тоді, а менше ще зрозуміти. Ти був тоді між ними, але я, що їхала сама одна за походом, я бачила очима й душею багато. Він і сестра його, твоя Маня, вчинили свого часу, як знаєш, багато для мене. Смерть того невинного молодця, що йшов життям, я все знаю, Богдане, мов найбіліший з голубів, що мусив дати своє життя, але так, щоб ніхто про те не знав, навіть і він сам, змінила і в мені багато. Ти казав, що за вчинок Мані віддячишся сам. Чи додержав слова, я не знаю. Ти дякував або подякуєш, що вона врятувала тобі матір. Але мене веде до них інша справа. Вона не має нічого спільного з твоєю. А тепер ходи, сину! - додала. - Час уходить. А я тепер, хоч ти й не замітив того, і з часом числюся. Я