Джек Лондон - Мартін Іден, Джек Лондон

class="p2" style="">За весь вечір він уперше ласкаво обняв її. Вона відчула це й засяяла зі щастя.

- Занадто пізно,- сказав він і пригадав слова Лізі. - Я хворий... Ні, не тілом! Хвора моя душа, мій мозок. Все для мене втратило цінність. Усе мені байдуже. Якби це сталося кілька місяців тому! А тепер уже запізно.

- Ні, ще не пізно! - вигукнула вона.- Самі переконаєтесь. Я доведу вам. Я доведу, що моє кохання виросло, що воно мені дорожче за мій клас і за все в світі. Я зречуся всього, що шанує буржуазія. Я вже не боюся життя! Я кину батька й матір, і хай мої друзі паплюжать моє ім’я. Я згодна лишитися з тобою назавжди хоч би й зразу, згодна на вільне кохання, коли хочеш, і буду горда й щаслива. Якщо я раніш зрадила кохання, то тепер в ім’я кохання я зраджу все, що змусило мене колись його зректися.

Вона стояла перед Мартіном, і очі їй палали.

- Я чекаю, Мартіне,- прошепотіла вона.- Я твоя. Глянь на мене.

Як це чудово, подумав він, дивлячись на неї. Вона спокутувала всі свої провини, стала справжньою жінкою, зірвала з себе залізні пута міщанських умовностей. Все це чудово, велично, сміливо! Але що це з ним? Її вчинок ані не зворушив, ані не збентежив його. Він визнавав, що все це чудово й велично, та й тільки. Замість пожежі пристрасті це викликало лише холодне схвалення. Його серце не відгукнулось, і в крові не зайнялося бажання. І знов спали йому на думку слова Лізі.

- Я хворий, дуже хворий,- сказав він, безнадійно махнувши рукою.- Досі я й сам не знав, що хворий так тяжко. Щось умерло в мені. Я ніколи не боявся життя, тож і гадки не мав, що колись ним пересичуся. А от життя так мене переповнило, що в мені не лишилось ніяких бажань. Я навіть вас не бажаю! Бачите, який я хворий!

Він відкинув назад голову й заплющив очі. І як дитина, побачивши крізь сльози гру сонячного світла, забуває своє горе, так і Мартін забув і за свою хворобу, і за присутність Рут, і за все довкола, захоплений спогляданням несподіваного видива - цілої стіни зеленого листя, пронизаного гарячим сонячним промінням. Але яскрава барва тої зелені не приносила полегкості. Сонце було занадто сліпуче. Аж боляче було дивитися, однак він усе дивився, і сам не знав чому.

Він опам’ятався, почувши торгання дверної ручки.

- Як мені вийти звідси? - жалібно спитала Рут.- Я боюся.

- Вибачте мені! - скрикнув Мартін, схоплюючись на ноги.- Бачите, я наче сам не свій. Я забув, що ви тут.- Він підніс руку до чола.- Зі мною щось не гаразд. Я проведу вас додому. Ми вийдемо чорним ходом, і ніхто нас не помітить. Тільки вуаль опустіть.

Рут міцно вчепилася за його руку, поки вони йшли напівтемними коридорами та вузькими сходами.

- Ну, тепер я вже не боюся,- пробуючи звільнити руку, сказала Рут, коли вони опинилися на вулиці.

- Я проведу вас додому,- відказав Мартін.

- Ні, ні, не треба,- поспішилася вона і знов спробувала звільнити свою руку.

На мить Мартін зацікавився. Тепер, коли Рут уже нічого було боятися, її нараз пойняв страх, і вона якомога силкувалася позбутися його. Не мігши відгадати причини, він приписав це нервовості і міцніше взяв Рут під руку. Минувши півкварталу, він побачив коло одного будинку якогось чоловіка, що раптом шмигнув у під’їзд. Мартін уважно придивився до нього і, хоч незнайомець високо підняв комір пальта, усе ж пізнав у ньому Рутиного брата Нормана.

Дорогою Мартін і Рут майже не розмовляли. Вона була пригнічена, а він до всього байдужий. Він тільки раз заговорив і сказав їй, що поїде назад на південноморські острови, а вдруге вона порушила мовчанку й перепросила його за свій несподіваний прихід. Ото й тільки. Попрощалися вони чисто офіційно. Потиснули одне одному руки, побажали на добраніч, і він злегка підняв капелюха. Коли двері за Рут зачинилися, Мартін закурив цигарку і рушив до готелю. Проходячи повз будинок, де ховався Норман, він спинився і задумливо зазирнув до під’їзду.

- Брехала,- промовив він уголос.- Запевняла, що так сміливо повелася, а сама про всяк випадок лишила на вулиці брата.- Він розсміявся.- Ну й ця буржуазія! Коли я не мав і шеляга за душею, то не міг і підступитися до його сестри, а як у мене в банку завівся рахунок, він сам привів її до мене.

Мартін повернувся, щоб іти далі, як раптом його нагнав якийсь волоцюга.

- Вибачте, сер, чи не дали б ви мені на ночівлю?

Почувши цей голос, Мартін ураз обернувся і через секунду міцно стискав руку Джо.

- Пам’ятаєш, як ми прощалися в «Гарячих джерелах»? - мовив Джо.- Я ж казав, що ми колись зустрінемось. Я передчував це. От і зустрілися!

- А в тебе непоганий вигляд,- бадьоро сказав Мартін.- І навіть погладшав.

- Ще б пак! - просяяв Джо.- Я тільки тепер і зрозумів, що таке життя. Нагуляв тридцять фунтів і почуваюся дай боже. А то ж був так допрацювався, що лишилися самі кістки та шкура. Бурлакування, бач, мені на користь.

- Шкода тільки, що нічим за ночівлю заплатити,- сказав Мартін,- а ніч холодна.

- Що? Нічим заплатити? - Джо сягнув рукою до задньої кишені й видобув звідти повну жменю дрібняків.- Тут би вистачило,- весело сказав він.- Просто ти не виглядав на скупака, от я й зачепив тебе.

Мартін, засміявшися, поступився.

- Та тут у тебе стане й на пару пляшок,- зауважив він.

Джо сунув гроші назад у кишеню.

- Не маю такого звичаю,- заявив він.- Ніхто мене до того не намовить, бо просто мені не хочеться. Як ото ми розлучилися, я тільки раз був п’яний, та й то лише тому, що здуру хильнув натщесерце. Коли я працював, як тварюка, то й пив, як тварюка. А як став жити по-людському, то й п’ю по-людському. Часом перехилю чарчину - і годі.

Мартін умовився зустрітися з ним другого дня і пішов до себе в готель. У вестибюлі він подивився на розклад руху пароплавів. Через п’ять днів на Таїті відпливала «Маріпоза».

-