Кейт Аткінсон - Руїни бога

Звичайно, ніхто з тих, хто їх бачив разом, не подумав би, що це мати й син. Сонні звав її «Віола», а вона ніяк його не називала. Він поводився з нею точнісінько так само, як і з рештою групи — з відстороненою тривогою. («У тебе артритні коліна?». Ні, спасибі за увагу).

*

— Я тебе здивувала? — спитала вона, коли нарешті його вислідила.

— Так, — сказав він. Вони сторожко обійнялися, ніби в одного із них міг бути ніж.

Ніхто, крім Берті й Сонні, не знав, де вона. Вона не стала повідомляти «Тополевим горбам», що вона і хворий батько на різних континентах. Вона просто взяла б слухавку, якби їм знадобилося з нею зв’язатися.

Вона вийшла зі свого життя. Якби знала, що це так легко, то зробила б це ще давно. Вона написала своєму агентові й попросила, аби та сказала всім, що в неї операція (так і було: їй видалили здоровий глузд), і перед усіма вибачилася. Вона не хотіла б, аби люди подумали, що вона втекла, зникла безслідно, як Агата Крісті. Вона не хотіла, щоб її почали шукати. Ні, не так: вона не хотіла, щоб її відшукали.

*

Дуже дорогий готель, у якому зупинилася Віола, створили у давньому маєтку; він стояв у мальовничому місці над ущелиною, по дну якої протікала річка. Там були охоронці, особисті покоївки і жодних проблем. У неї була найбільша, найдорожча вілла. Вілла була завелика, у ній би легко розмістилося кілька родин, але Віола любила самотність. Прокинувшись зранку, вона могла заварити каву в дорогій еспрессо-машині в «зоні для життя» (хоча зона для життя — це всюди, ні?) і випити її, дивлячись на ущелину і слухаючи, як у лісі перегукуються птахи. Хтось приносив щось смачне на сніданок, а тоді вона йшла до спа на масаж чи спускалася прадавніми кам’яними сходами до «священної ріки». Хто зна, чому вона священна. Сонні он казав, що всі ріки священні. Та й узагалі, виявляється, усе священне.

— Що, навіть собаче гівно?

— Так, навіть собаче гівно.

Вона складала список речей, які, можливо, не претендують на святість. Хіросіма, теракти джихадистів, кошенята у мікрохвильовці. Сонні заперечив: але ж це вчинки, а не речі. Але ж за вчинками стоять люди, а люди священні, так? Точнісінько як дерева і ріки?

По обіді вона спала (тривожно багато), а тоді прокидалася, і водій готелю відвозив її в Убуд, де вона приєднувалася до занять Сонні. Він навіть не лишав їй місця на вкритій матами підлозі, тож якщо вона запізнювалася, то їй ніде було займатися, й вона мусила чекати в маленькому офісі, гортаючи книжки з їхньої «бібліотечки» (себто полички). Зайве й казати, що всі книжки мали духовний ухил. До полиці прикріпили написану від руки табличку: «Любий друже, будь ласка, лишай книжки у тому стані, в якому їх знайшов», — це дурниці, не можна лишити книжку у тому стані, в якому ти її знайшов, бо вони змінюються щоразу, як їх хтось читає.

Заняття, якщо їй вистачало місця, тривало дві години (кара божа), а потім водій відвозив її назад до готелю, де вона спостерігала за родиною мавпочок, яка щовечора виходила з лісу гратися на мурах навколо вілли. Звичайно, вона вечеряла. Їсти легко, молитися і любити значно тяжче.

Вона кілька разів навідалася на ранкові заняття Сонні з медитації, де було менше людей, але складніші завдання.

— Ні про що не думай, Віоло, — сказав Сонні.

Але як можна не думати?

— І не не думай.

— Я думаю, отже, існую, — сказала Віола, вперто чіпляючись за застарілий картезіанський всесвіт. Якщо вона перестане думати, то може зникнути.

— Просто відпусти це все, — сказав Сонні.

Відпустити це все? Що саме? Їй взагалі ні за що триматися.

*

А тоді!.. Дзюрчання ріки, голоси птахів, механічні комахи й балаканина мавп нарешті взяли своє, і її розум відключився. Складно навіть повірити, яка то була полегша.

*

На її подив, коли вона їхала на заняття Сонні, в неї задзвонив телефон. То дзвонили з будинку для старих.

Йшло до кінця. Вона чекала на смерть батька, щоб почати жити, але, як ми всі могли їй пояснити, це так не працює. Вона й так це розуміла. Правда-правда.

*

— Якось Будда спитав шраману, скільки триває людське життя. Той відповів: «Кілька днів». Будда сказав: «Ти ще не осягнув Шлях». Тоді він спитав іншого шраману, скільки триває людське життя. Той відповів: «Стільки ж, скільки й обід». Будда сказав: «Ти ще не осягнув Шлях». Тоді він спитав іншого шраману, скільки триває людське життя. Той відповів: «Стільки ж, скільки один подих». Будда сказав: «Прекрасно. Ти осягнув Шлях».

Слова оповивали Віолу. Вона поняття не мала, що вони означають. Вона, як завжди, приєдналася до заняття Сонні. Чому б і не приєднатися? Все одно сяде на літак до Британії допіру завтра вранці. Вона дочекалася, доки Сонні всіх «понамастив» — бригада їсти-молитися-кохати поводилася так, ніби він їх благословив, а тоді неохоче висипалася у вогку спеку раннього надвечірку. Віола лишилася.

— Віоло? — Сонні запопадливо усміхнувся, ніби вона каліка.

— Подзвонили з будинку для старих. Батько помирає.

— Дідусь? — син нахмурився і прикусив губу, і на мить вона впізнала в ньому відлуння молодшого Сонні. — Ти повертаєшся?

— Так. Хоча Берті, мабуть, туди дістанеться значно раніше. Ти приїдеш?

— Ні.

Віола багато що могла сказати. Вона багато що передумала, дивлячись на ліс, на священну річку, на птахів — передовсім вона сказала б: «Вибач», — але натомість переповіла йому свій сон.

— А тоді ти повернувся до мене і з усмішкою сказав: «Нам вдалося, мамо! Всі встигли на потяг!»

— Думаю, це не про потяг.

— Так, — погодилася Віола. — Суть у тому, що я відчула, коли ти зі мною заговорив.

— І що ж?

— Я була приголомшена любов’ю. До тебе.

Ох, Віоло-Віоло. Ну нарешті.

*

Берті привезла «Останню хроніку Барсета» і тепер сиділа при ліжку і читала йому. Вона знала, що це — одна з його найулюбленіших книжок, тож, може, й байдуже, чи він розуміє слова: може, звичний ритм прози Троллопа його заспокоює.

Він видав тихий розгублений звук — не мова, що інше. Вона поклала книжку на ковдру і стисла його крихку скрючену руку в своїх долонях.

— Це я, Берті Місяцівна, дідусю.

Шкіра на його руках була, як талий віск, а вени — як грубе синє мотуззя. Він припідняв іншу