Андрій Хімко - Між орлами і півмісяцем

— Хіба, може, до коней, твоя мосць, та ще до читання і писання,— подумавши, якось аж винувато розвів руками гість.— Пишуть трохи по-нашому і по-польському, навіть з уставом, та півуставом, і з в'яззю знайомі. Я на тому геть не розуміюся, але навчителі-дидаскали мене сповіщали неоднораз, то й кажу.

— Бардзо добрих научителів мали,— похвалив Ян Собеський.— Мав розмову-конверсацію з ними нині, то зрозумів. Але мої навчителі не гірші,— запевнив він з осміхом Сірка.— Плутали-сьте в дорозі? — запитав він зненацька в гостя, глянувши Сіркові у вічі і зігнавши з лиця посмішку.

— Та плутали чимало, мосьпане Яне, бо чи навмисне нам хибко вказували посполиті та жовніри блудну дорогу, чи не знали її й самі,— пояснив свої зигзагові мандри сюди Сірко словами, якими вчив і синів та супутників пояснювати дознавацько-розвідні збочення і плутання.— Не вельми прихильно нас зустрічали і проводжали ваші людини в путі, воєводо приязний.

«Дивно, всі на одну і ту ж причину посилаються,— подумав про себе Собеський.— Чи домовилися заздалегідь, а чи й справді так було?» — знав він про рух гостей по польських залогах від вістових.

— Я мислю, чи не поїхати нам на полювання? — поміняв він розмову, завертаючи на хідничок до псарні.

Збиралися недовго. Взяли з собою хлопців, пані Марію в бідарці і всіх Сіркових супровідців. Вдома лишилася лише Ядзя з покоївками та паном Лехом. Планували бути недовго. Псарі поїхали попереду, ледь стримуючи хортів, що зачули полювання. Коли добралися до лісу, і нагоничі, і гудці вже були розставлені по своїх місцях, і полювання почалося небарно. Ряснота всякого звір'я вразила Сірка, але, за наказом господаря, можна було стріляти лише в цапків та кабанів, лишаючи жіночі статі, і Сірко ще раз пересвідчився, що господар із Собеського дбайливий.

Зробили всього два заходи, але невбарі верталися з чималою здобиччю, збуджені, вдоволені, а найпаче — хлопці. Пані Марія також накаталася, правлячи бідаркою, спокушала козаків похвалами, жартома залицялася, особливо до Гната Турлюна та Лавра Гука, навмисне очаровувала всіх увагою, обходами та розмовами, воднораз насміхаючись з «пана воєводи», що він сліпий і через те та із-за своїх жолнежів не бачить її красот. Сірка дивували її каламбури, вміння подобатись і знаходити з кожним спільну мову...

Вернулися в палац із лісу десь в полудень і не зморені, і вдоволені, і не з порожніми руками. А тут уже пеклося, варилося і смажилося, а потім прямо в дворищі пилося і їлося. Скутості поменшало, манірність і церемонії пропали, і застільці чули себе як одна сім'я.

Уміли Собеські приймати гостей, мали до того хист. По ситому обідові, вже в залі, Сірка з синами гостили цукатами з гербаткою чи узваром, а Ядзя та її навчителька грали на клавесині. Дівчина лицем і станом, а найпаче плавною ходою уже змахувала на матір, хоч і була ще дівчиськом. В юній красі, у вабливо-знадній натурній силі, у напіввідкритих пелюстках уст, у рум'янцях палкої жаги на щоках, у бажаннях сподобатися всім, в її манірному маніженні вже вчувалося щось дівочо-вабне.

Сірко, чемно слухаючи гру Ядзі і наглядаючи за своїми синами, одразу ж зрозумів, що за старшого сина Петра йому боятися нічого, а ось за меншого Романка, що в таку ось Ядзю може неодмінно з часом смертельно закохатися, він переживав.

Хоч сини Собеських і його нудьгували, ніхто з них і вигляду не подав, і Сіркові було ясно, що в родині тверда дисципліна, а це його радувало, бо хлопці не будуть розв'язними, як були вдома.

«Направду, тут буде їм незле, навіть розкішно,— подумав він, зустрівшись із поглядом пані Марії.— Хай вчаться і доброго, і злого — воно пригодиться. Доля, чи що, в тому нам кожному?.. А так, мабуть! Нужда й закони змінює!» — зітхнув він і поплескав у долоні дівчині...

Увечері господар повів Сірка до себе в покій, посадив у розкішний фотель, звелів служці принести вин, горіхів і запашного тютюну та відкрити вікна в бік саду. І коли те все: і вино в срібних пугарях, і горіхи на тацях, і тютюн у морській мушлі — стояло на столі, Собеський і собі сів навпроти гостя, почистивши люльку від бати.

— Мої батьки і родаки,— пояснив він Сіркові, помітивши, що той знічев'я розглядає на стінах парсуни в золотистих багетних рамах,— уже померли, і ми колись змушені будемо за ними слідувати,— зітхнув він.— Життя коротке, пане Іване, і рідко хто наживається донесхочу, а ще коли жиє сам для себе, тож будемо жити і знатися, мій збавителю! — підняв він пугаря і, надпивши, поставив, оповідаючи про рід свій і про себе.

Неспіхом, куштуючи, пили вина: мальвазію, рейнське, бургундське і фландрське, трощили спеціальними давичками-обценьками горіхи і заїдали, смакували запашним тютюном в люльках-чубуках, потроху розговорюючись невимушено то про те, то про се. Господар, сидячи обік шандала зі свічками, часто закривав зволожені і ніби втомлені близькозорі очі, протирав їх хустинкою чи й тилом п'ястука в муратинні і кліпав повіками, вдивляючись через стіл у Сірка, а той передчував, що розмова їхня стає і поважною, і рокованою. Сірко не торопів, не ніяковів, він уже озвичаївся і був радий їй.

— Ти, здається, не маєш гонору з нашого запознавання приязного, з моїх чествовань та призначень? — запитав він, намагаючись донести думку до Сіркової свідомості.

— Не прийми, вельмишановний і зичливий мосьпане, за невихованість чи нерозум,— після паузи заговорив у відповідь Сірко,— але я дійсно, коли по правді, не маю жодного, як ти зауважив, гонору з того. Ти запросив мене двічі, і хоч послуга твоя у вишколі хлопців неймовірно велика, я її поцінив для себе не по-своєму,— зітхнув він,— а по-твоєму. Я не заслуговую такої жертви, але не чую й не буду чути себе боржником, бо, як уяснив отут, задовольняю моїм приїздом