Андрій Хімко - Між орлами і півмісяцем

і тебе в реванші і гонорі,— подивився Сірко усміхнено у вуглини-очі господареві.— Може, я зарозуміло дивлюся, то даруй мені, твоя милість, бо єдине, що є в мені до тебе, то довіра людська. А це вже немало, коли врахувати всі лиха, заподіяні моєму народові вашим шляхетним братом за довгочасся, даруй за щирість.

— Бардзо дзенькую, мосьпане! — збуджено проказав господар.— Напевне, зіпсовані ми, вельможні, за оте довгочасся, як мовиш, то і я теж такий, хоч і не хотів би таким бути,— підняв руді брови господар в напруженій задумі.— Звик чужу дяку, запобігання, масну облесність, догоджування приймати за належне, то твоя поведінка і заінтригувала мене, а зараз відкриває мені сліпі очі на все, що набило оскому і мені, і всім. Я дійсно радий і тобі, і твоїм синам більше з гонору і гідності, аніж із бажання вам добра, але в моїх запросинах — і моя вдячність, бо викуп з ясиру мені коштував би сотні твоїх синів, не кажучи про поневіряння полону...— вживав він русинську мову.

Говорили поважно і відверто, як рівний з рівним, і малоосвічений Сірко вражав воєводу своєбаченням так, як його вражали мало які учені шляхтичі і чільці польські. Розмова точилася про Хмельницького, який незрозуміло чому доброхітно піддався Москві, про хана і султана та його матір Валіде-Ханум, про Ракоція і Карла-Густава, та господар все норовив перейти до розмови про царя, бояр і московитів, з якими, підступними в стосунках, козакам зближуватися смертельно.

— Єднатися ж із ними і поготів не можна! То гріх великий! — гаряче доводив пан Ян.

— А жити століттями у визиску, грабунках, в прислузі і не бачити просвітку — хіба не смертельно для нашого народу, дорогий пане Яне? — лишався вірний сам собі Сірко.— Адже, окрім облуд, ми від Польщі нічого не мали віками! Адже Жеч Посполита вішала і саджала на палі всякого, хто хотів бути людиною і мав свою гідність! А що вже казати про тих, хто хотів своєї держави на своїй землі? Хіба мало четвертували нас, русинів, яких чисельно більше, аніж вас, поляків і литвинів, разом! Русинів, батьки яких собою порятували ваші народи від монголів!..

Розмова збочувалася до полеміки, але не переходила меж чемності і шляхетності, і Ян Собеський у багатьох випадках мусів згоджуватися із Сірком, каятись, навіть бажати русинам того, про що досі і не гадав.

— Я, милостивий полковнику, згоден, же Украйна правна мати свою державу і не тільки по Перемишль, Люблін, Буг, Білосток, а й за кодри, в Галичині і Подоли,— говорив глухо Собеський,— але те неможливе, поки в Польщі не вмре генерація, що не може жити без того! Поки султан не перестане думати про поглинення Жечі Посполитої, поки Москва буде загарбувати, визволяючи русинів, землі у Литви, поки вона буде присвоювати вас, хай і домовами, підсилюючись і ослаблюючи нас, ляхів,— не бачив господар ради.— Краще вмерти стоячи, як мре нині ваш люд, аніж на колінах, як буде у вас у спаї із татарською Москвою і московитами! — викликав господар почуття гідності в гостя.

— Я також так розумію, але наші русини того не хочуть розуміти і, не бажаючи мати нічого спільного із поневолювачами-ляхами, воліють піти в спай навіть із татарами, тільки б відірватися від Польщі і Литви!.. Коли того хоче більшість наших людинів, то і я, як син свого народу, мушу тому слідувати, бо казав уже: нужда й закони змінює!

Розмова дійшла такої запальності, що Сірко відповідав лише поодинокими словами заперечення, сам дивуючись своєму хистові і подумки дякуючи і стародубському та борзенському полковникам, і Дзиковському та черниці Олені, і Богунові та іншим.

— Могли б ми жити й по-іншому, в кожнім разі федерально, як жиємо із литвинами, бо, відаєш же, ні про Віленські, ні про Переяславські укладні домови ніхто навіть слухати не хоче. А як інакше? Москва поглине Україну, вкінець ослаблену, а разом з нами в рівнім спаї вам було б вигідніш, надійніше,— зачепив господар найболючіше.

— Розмова про те, милостивий пане, може бути, думаю, лише по кресах перемишлянських, люблінських, бузьких, білостоцьких і закодрових і то не зі мною, бо я не користаюся жодною повагою ні в гетьмана, ні в старшини генеральної, крім, може, простолюду та запорожців і то далеко не в усіх,— скеровував Сірко господаря на реальність, відірвавши люльку від уст.— Я не пригодний до врядувань, бо не домагаюсь жодних становиськ ані маєстатства, а живу посильно для люду і краю свого, і це не лише слова, повір мені! А тому, хто тисячі разів збрехав, як щойно ти сказав, дійсно ніхто не може вірити! Але те в першу чергу стосується, даруй, поляків і вже потім московитів, милостивий господарю. Скільки нашому сполеченству коштувало крові, нужд, життів, гараздів, праці на панів оте твоє «могли би». Воно появилося, думаю, в тебе тоді, коли ми поклали гори тіл нашого люду в баталіях із вами. Ти пробач мою щиру відвертість, дорогий пане.

— Проше, проше! На Бога! — гарячково і запально-поблажливо згодився Собеський слухати.

— То,— продовжив своє Сірко,— про якесь дальніше співжиття нашого сполеченства з Жеччю Посполитою та Литвою в сув'язі не може бути й мови. Про нього, даруй, мосьпане вельможний, не то говорити з простолюдином нерозумно, але й думати по отих хижих та лютих розбоях, гвалтах, стратах та постойних визисках і шляхти, і найманців, і орендарів годі.

— Война є война, лицарю і полковнику,— пояснив Ян Собеський спокійно,— і не ми її, домашню-домову, з оселі перенесли на позер світовий, а ви, піддані і обивателі наші. Польща вам, як мислю, і в неволі зичливіша, аніж Московія, бо в багатьох ляхів освічонних є гасла до рівності всіх людинів, а в царстві московськім про те і мови не може бути! Воно несе вам не прогрес європейської цивілізації, а азійську дикість, при якій людина — тільки виконавця волі володаря і його опричника.