Маріо Пьюзо - Сицилієць

себе: яка ціна цієї любові? І чи після стількох років вона ще існує чи залишила по собі тільки пам’ять?

Він чекав відповіді від Пішотти, однак той дивився на нього, і обличчя його було скам’яніліше, ніж Каммаратські гори, і таке ж біле: він дуже збліднув з лиця.

Тож дон Кроче продовжив:

— Я не можу дозволити Ґільяно вижити або втекти. Якщо залишишся вірним йому, тоді ти теж мій ворог. Знай це. Коли Ґільяно не стане, ти не виживеш на Сицилії без мого захисту.

— «Заповіт» Турі в друзів в Америці, — сказав Пішотта. — Якщо ви вб’єте його, «Заповіт» буде опублікований, і уряд впаде. Новий же уряд може змусити вас сховатися на своїй фермі у Віллабі, а то й гірше.

Дон пирхнув. Тоді розреготався й зі зневагою спитав:

— Ти читав той знаменитий «Заповіт»?

— Так, — відповів Пішотта, спантеличений такою реакцією.

— А я — ні. То й вирішив поводитися так, наче його не існує.

— Ви кажете мені зрадити Ґільяно. Чому ви думаєте, що це взагалі можливо?

Дон Кроче всміхнувся.

— Ти попередив мене про напад на мій готель. Це було по-дружньому?

— Це було заради Ґільяно, а не для вас, — сказав Пішотта. — Турі втратив розсудливість. Він планує вбити вас. Коли вас не стане, я знатиму, що в жодного з нас більше немає надії. «Друзі друзів» не заспокояться, поки ми не загинемо, із «Заповітом» чи без «Заповіту». Він давно вже міг утекти з країни, але не поспішає, сподівається помститися й забрати ваше життя. Я прийшов сюди домовитися з вами. Ґільяно зникне з країни за кілька днів, закінчить свою до вас вендету. Відпустіть його.

Дон Кроче відірвався від своєї тарілки, відпив вина.

— Ти поводишся, як дитина, — мовив він. — Це кінець історії. Ґільяно надто небезпечно лишати живим. Але я не можу його вбити. Я мушу жити на Сицилії, я не можу вбити її найбільшого героя й далі робити те, що роблю. Забагато людей люблять Ґільяно, забагато його послідовників шукатимуть помсти за його смерть. Справу мають зробити карабінери, так це буде влаштоване. І ти єдиний можеш завести Ґільяно в таку пастку.

Дон Кроче трохи помовчав і неквапно сказав:

— Прийшов кінець твого світу. Ти можеш лишитися з ним у його руйнації або відійти й жити в іншому.

— Мене може захищати хоч сам Христос, — відповів Пішотта. — Але якщо стане відомо, що я зрадив Ґільяно, довго я не проживу.

— Ти просто маєш мені сказати, де ви з ним зустрінетеся, — сказав дон Кроче. — Ніхто більше не дізнається. Я все влаштую з полковником Лукою й інспектором Веларді, вони про все подбають.

Він знову помовчав і додав:

— Ґільяно змінився. Це вже не товариш твого дитинства, не твій найкращий друг. Він чоловік, який сам піклується про себе. І тобі теж варто.

Тож, їдучи ввечері 5 липня до Кастельветрано, Пішотта вже здався донові Кроче. Він розповів йому, де зустрічається з Ґільяно, і знав, що дон передасть це полковникові Луці та інспекторові Веларді. Він не сказав, що то буде дім Зу Пеппіно — тільки що це буде в Кастельветрано. І попередив їх, щоб були обережні, бо Ґільяно має шосте чуття щодо пасток.

Але коли Пішотта приїхав до Зу Пеппіно, старий привітав його незвично холодно. Пішотта запитав себе, чи візник його не запідозрив: він мусив помітити незвичну активність карабінерів у містечку й з непомильною сицилійською параноєю міг скласти два й два.

На мить Пішотта відчув гарячковий укол тривоги, а тоді прийшла ще одна болісна думка. Що, як мати Ґільяно дізналася, що це її любий Аспану зрадив її сина? Що, як одного дня вона стане перед ним, плюне йому в обличчя, назве вбивцею й зрадником? Вони ридали, обійнявшись, він присягнув захищати її сина, він поцілував її, як Юда. На мить він подумав, чи не вбити цього старого, а тоді й себе теж.

— Як шукаєш Турі, то він тут був і пішов. — мовив Зу Пеппіно. Йому стало шкода Пішотту: молодик пополотнів, йому наче бракувало повітря. — Вип’єш анісової настоянки?

Пішотта похитав головою й розвернувся до дверей. Старий сказав:

— Будь обачний: у місті повно карабінерів.

Пішотту охопив жах. Він був дурнем, думаючи, що Ґільяно може не зачути пастку. А що, як він і зрадника зачув?

Він вибіг із будинку, обігнув місто й полями рушив до резервного місця зустрічі — Селінського акрополя в місті-привиді Селінунті.

Руїни давньогрецького міста сяяли під літнім місяцем. Ґільяно сидів поміж них на старих камінних сходах храму й мріяв про Америку.

Його охопила меланхолія. Старі мрії зникли. Він мав стільки надій на майбутнє, на майбутнє Сицилії; він так вірив у власне безсмертя. Стільки людей любили його. Колись він був для них благословенням, а тепер йому здавалося, що він — їхнє прокляття. Він почувався зрадженим, не маючи на те причин. Однак у нього все одно був Аспану Пішотта. І прийде день, коли вони з ним разом повернуть до життя стару любов і старі мрії. Зрештою, спочатку їх було тільки двоє.

Місяць зник, старовинне місто проковтнула темрява. Тепер руїни скидалися на скелети, намальовані на чорному полотні ночі. З чорноти цієї долинуло шипіння дрібних камінців та землі, що осипалися під чиїмись ногами. Ґільяно закотився між мармуровими колонами з автоматом напоготові. З-за хмар безтурботно виплив