Маріо Пьюзо - Сицилієць

Тоді Ґільяно закохався в Джустіну, одружився з нею, і Аспану зрозумів, що їхні долі розходяться. Турі втече до Америки, матиме дружину й дітей, а він, Пішотта, довіку буде втікачем. Він не проживе довго, його прикінчить або куля, або його хвороба. Така його доля. Він не зможе жити в Америці.

Найбільше його турбувало те, що, хоч Ґільяно й знайшов у юній дівчині любов і ніжність, він став жорстокіший: убивав карабінерів там, де раніше брав їх у полон, стратив Пассатемпо під час власного медового місяця, не жалів нікого з тих, кого підозрював у доносах. Пішотта страшенно боявся, що цей чоловік, якого він усі ці роки любив і захищав, може виступити проти нього. Він переживав, що, якби Ґільяно дізнався про дещо з того, чим він займався останнім часом, він і його стратив би.

Останні три роки дон Кроче пильно вивчав стосунки між Ґільяно та Пішоттою. Його імперським планам загрожували тільки вони, і тільки вони заважали йому правити Сицилією. Спочатку він думав, що може перетворити Ґільяно та його банду на збройні сили «друзів друзів», і відправив із цим до нього Гектора Адоніса. Пропозиція була дуже чітка: Турі Ґільяно буде великим воїном, дон Кроче Мало — великим державником. Але Ґільяно доведеться стати на коліна, а цього він не схотів. У нього був свій шлях — допомагати бідним, звільнити Сицилію, скинути ярмо Рима. Цього дон Кроче збагнути не міг.

Утім між 1943 та 1947 роками зірка Ґільяно саме сходила. Дон Кроче ще мав об’єднати «друзів друзів» у єдину силу. Вони ще не оговталися від жахливого скорочення своїх рядів фашистським урядом Муссоліні. Тому, щоб применшити владу Ґільяно, дон підштовхнув його до союзу з християнсько-демократичною партією, а сам тим часом відбудовував імперію мафії наново й вичікував. Його перший удар — влаштування різанини на Портелла-делла-Джінестрі зі звинуваченням Ґільяно — був справжнім шедевром, але заявити про своє авторство він не міг. Цей удар знищив шанс того, що римський уряд може пробачити Ґільяно й підтримати його претензію на владу над Сицилією. До того ж він навіки заплямував ту геройську мантію, яку носив як захисник бідноти. А коли Ґільяно стратив шістьох ватажків мафії, у дона не лишилося вибору. «Друзі друзів» та банда мали вести війну до смерті.

Тоді дон Кроче й зосередився на Пішотті. Пішотта був розумний, але по-юнацькому, не надто зважаючи на ті зло і страх, що ховаються в серцях навіть найкращих людей. І його вабили спокуси й плоди цього світу. Якщо Ґільяно зневажав гроші, то Пішотта любив те, що гроші приносили. Ґільяно не лишав ані копійчини для себе, хоча за весь цей час уже здобув злочинами понад мільярд лір. Він роздавав свою частку здобутого бідним і допомагав своїй родині.

Але дон Кроче завважив, що Пішотта носить найкращі костюми з Палермо й ходить до найдорожчих повій, та й родина його живе значно краще, ніж родина Ґільяно. Ще він дізнався, що Пішотта зберігає гроші в банках Палермо під вигаданими іменами й вдається до інших хитрощів, що цікаві тільки тим, хто має намір лишитися живим, — як-от фальшиві документи на три різні прізвища чи дім-схованка в Трапані. Дон Кроче знав, що все це зберігається в таємниці від Ґільяно. Отже, тепер чекав на Пішотту — на самим Пішоттою призначену зустріч, бо той знав, що дім дона завжди відчинений для нього, — із задоволенням та цікавістю. А ще з обачністю й завбачливістю: дона оточували озброєні охоронці, і він попередив полковника Луку та інспектора Веларді, щоб вони були на зв’язку, якщо все пройде добре. А як ні, якщо він хибно оцінив Пішотту чи якщо це придумана Ґільяно схема з метою покінчити з доном — що ж, тоді вона стане могилою Аспану Пішотти.

Пішотта дозволив роззброїти себе, перш ніж його провели до дона Кроче. Він не боявся, бо всього за кілька днів до того зробив донові величезну послугу: попередив його про те, що Ґільяно планує напад на готель.

Вони були в кімнаті самі. Слуги дона Кроче накрили стіл з їжею та вином, і сам дон, як старомодний провінційний господар, наповнив склянку й тарілку Пішотти.

— Хороші часи скінчилися, — сказав він. — Тепер ми з тобою мусимо бути дуже серйозні. Саме час ухвалити рішення, яке стане для нас визначальним. Сподіваюся, ти готовий вислухати мене.

— Я не знаю, що вас бентежить, — мовив до нього Пішотта. — Але знаю, що сам маю неабияк метикувати, щоб уціліти.

— Ти не хочеш емігрувати? — запитав дон. — Міг би рушити до Америки разом із Ґільяно. Вино там гірше, та й оливкова олія схожа на воду. І електричний стілець у них працює, уряд там не такий цивілізований, як тут, нічого не можна робити поспіхом. Але там непогано живеться.

Пішотта розреготався.

— Що мені робити в Америці? Я краще пошукаю долі тут. Коли Ґільяно зникне, мене так ретельно не шукатимуть, а гори великі.

— Тебе досі непокоять легені? — турботливо спитав дон Кроче. — Ти п’єш ліки?

— Так, це не проблема. Цілком можливо, що в легень не буде можливості мене прикінчити.

Він вишкірився на дона Кроче.

— Поговорімо як сицилійці, — серйозно мовив дон. — У дитинстві, у юності цілком природно любити друзів, бути щедрими до них, пробачати їхні вади. Кожен день новий, ми радо дивимося в майбутнє, з насолодою й без страху. Сам світ не такий небезпечний, це щасливі часи. Але ми дорослішаємо, маємо заробляти собі на хліб, і дружити стає вже не так просто. Слід постійно бути насторожі. Старші більше не доглядають нас, прості дитячі радощі більше не дають задоволення. У нас росте гордість — хочеться стати великими, відомими, заможними чи просто застерегтися від невдач. Я знаю, як ти любиш Турі Ґільяно, але тепер спитай