Ахмед Салман Рушді - Золотий дім

Васкес, тридцять дев’ять років, який виявився кетчером місцевої бейсбольної команди зі Стейтен-Айленда, кинувся вперед, якраз щоб упіймати закіптюжену дитину — «наче футбольний м’яч», сказав він пізніше перед телекамерами, а тоді вдихнув повітря в хлопчикові легені, й до того повернулося дихання.

— Він трохи покашляв, а потім закричав і розплакався. Чоловіче добрий, це було красиво. Просто чудо, слухай, просто чудо, а оце я дізнався, що хлопцю завтра виповниться чотири роки, цього малого, їй‑бо, береже ангел-охоронець. Це все так прекрасно, так чудесно, і я дякую Всемогутньому, що опинився в потрібний час у потрібному місці.

Після того Василіса при вікні повалилася навзнак, а разом із нею повалилися всі її сподівання, прагнення, інтриги; ніхто не заслуговує такого кінця, яким би він не був у житті, а якийсь час по тому, як вона зникла з очей, із відкритого вікна бухав вогонь, і врятувати її не було жодної можливості. Звичайно ж, згодом вогонь загасили, обвуглені тіла й так далі, нема потреби все це розмусолювати. Дім треба було знести, а на його місці вибудувати новий. Від пожежі не постраждав жоден інший будинок.

Ось так завершилася історія дому Ґолденів. Вони мали себе за римлян, але це був лише витвір їхньої уяви. Їхні римські ігри, що сплодили їхні римські імена: просто ігри. Вони вважали себе королем і принцами, але жодними кесарями вони не були. Та в Америці дійсно народився один Цезар, його правління розпочалося, стережися, Цезарю, подумав я, люди підіймають тебе й несуть твій трон збудженими величальними вулицями, а потім кидаються на тебе, роздирають на тобі шати й настромлюють тебе на твій меч. Аве, Цезарю. Стережися березневих ід. Аве, Цезарю. Стережися SPQR, senatus populusque Romanus, Сенату і людей Риму. Аве, Цезарю. Пам’ятай про Нерона, останнього зі свого роду, котрий під кінець утік на віллу Фаона за містом і наказав вирити собі могилу, а потім, занадто боягузливий, щоб пронизати власне тіло мечем, врешті змусив до цього свого секретаря. Епафродит, царевбивця. Колись на світі справді жили Цезарі, а тепер в Америці на троні всілася їхня нова інкарнація. Але Нерон Ґолден ані не був королем, ані не помер смертю повергнутого Цезаря. Просто пожежа, просто якийсь випадковий нічого не значущий вогонь. Як прозивали його в Бомбеї його дружки зі злочинного світу? Пральник, саме так. Дгобі. Ось брудна білизна, дгобі. Випери її. Який там король на троні. Він був простим пральником.

Пральник.

Брудний одяг біля дверей. Мішок, набитий індійським одягом.

Я кинувся гарячково вишуковувати в інтернеті фотографії з місця пожежі, зняті на айфони відео, скрізь, де тільки можна було знайти, усе, що зняли професійні фотографи або запостила широка публіка. Натовп роззяв за захисними бар’єрами. Обличчя, що можна розгледіти за димом і водою. Нічого. Знову нічого. А тоді щось.

На одній фотографії двоє чоловіків з Південної Азії дивляться на пожежу, один із них ліліпут. Ніг його товариша не було видно, але я здогадався, що вони мають бути надзвичайно великі.

Час минає. Великі люди маліють, малі ростуть. Хтось зсихається на старість, тоді як інші сягають далі. Вони можуть витягнути руки й дістати місця та людей, до яких не могли дотягнутися раніше. Тут існують компанії, які можуть запропонувати допомогу компаніям звіддалік, полегшують подорожі, обирають плани дій. Блазні стають королями, колишні королі валяються в стічних канавах. Усе змінюється. Так влаштований світ.

Наступного дня в усіх новинах повідомлялося те саме. Проти нечистого на руку власника нерухомості висунуто звинувачення у спричиненні смерті через недбалість. Трагедія. І просто диво, що хлопчик уцілів. Справу закрито.

І ще одна історія, якою не проявили жодного зацікавлення американські медії й на яку я випадково натрапив, сидячи за комп’ютером. Смерть у далекій країні колись грізного боса південноазійської мафії. Пан Замзама Аланкар, у минулому хрещений батько впливового кримінального клану «З-Компанія», відійшов, щоб постати перед останнім судом. Непідтверджена інформація.

36

Над річкою стоїть світанкова імла, бухту перетинає китайська джонка з наставленими вітрилами, сріблясте сонце нависло над обрієм, а сонячні промені ковзають поверхнею води, мов камінчики. У скляному кутку за скляним столом ми сидимо зі скляними слізьми в очах, не знаючи, куди дивитися або як бачити. Внизу крізь цю ясність біжить рудоволоса жінка з діадемою на голові, немов королева, яка щосили втікає, вирвавшись від викрадачів. Ми з Сучітрою сидимо лицем до лиця, і пара, що здіймається від філіжанок із кавою, і дим від її цигарки утворюють у повітрі три хисткі стовпи.

Уявіть собі куб повітря з ребром сантиметрів тридцять, що рухається величезними відкритими просторами світу. Це або щось схоже я почув колись від канадського режисера Девіда Кроненберґа. Цей куб — це те, що бачить кінокамера, а рух надає йому значення. Ось що означає знімати кіно — нести цей куб через світ і дивитися, що він ловить, що він чинить прекрасним і сенс чого осягає. Оце і є мистецтво кіно.

Подивіться на нас, повернутих обличчями одне до одного, показаних у профіль у широкоекранному форматі й прибляклих кольорах. Подивіться, як камера в’їжджає поміж нас, зупиняється посередині й починає обертатися навколо своєї осі — повільно, багато разів, так що наші обличчя пропливають раз за разом, а між ними річка цього міста, дедалі рідший туман і щораз ясніше денне світло. В її руці аркуш паперу. Це тема. Це значення цієї сцени.

Сцени, що не ввійшли до остаточної версії цього тексту: я у поліційному відділку, де намагаюся з’ясувати, що трапилося з малим Веспою, з ким він, куди його забрали, хто його доглядає.

Я понуро бреду Четвертою вулицею, глибоко засунувши руки в кишені й повісивши голову, і підбиваю ногою камінчик. І нарешті я в канцелярії в центрі Мангеттена, де правник зачитує мені документ, потім протягує його мені, я киваю головою, я повідомлю вас, і виходжу. Це занадто довга експозиція. Ось яка сцена насправді важлива: ми вдвох і аркуш паперу в перших променях дня.

Я ніколи не думав, що він це зробить, кажу я. А якби навіть так, вона заперечувала б дійсність документа під тим приводом, що старий вижив з розуму.

Мати.

Так, мати, його жінка. Тільки тепер не залишилося жодних близьких родичів. Є тільки цей документ. Якщо нам обом буде заподіяна якась шкода, я призначаю опікуном хлопчика пана Рене Унтерліндена.

Ти знаєш, про що ти просиш, говорить вона.

Так.

Спочатку вона переконала його визнати дитину іншого чоловіка своєю. Тепер ти хочеш, щоб