Луцій Анней Сенека - Моральні листи до Луцілія

піддатись їй - несхитний закон) великою втіхою є те, що вона ні до кого не приходить двічі; а щодо болю, то найкращий засіб тут - стійкість духу, який, власне, своєю незламністю полегшує все те, що переносить із завзяттям. Природа болю має ще й ту велику перевагу, що тривалий біль не може бути надто сильним, а надто сильний - тривалим. Мужньо треба сприймати все, що велить нам світова необхідність». Коли, виклавши такі засади, ти даси йому змогу побачити своє місце у світі, коли він збагне, що блаженним є не те життя, що догоджає насолодам, а те, що у злагоді з природою, коли полюбить доброчесність як єдине людське благо, а підлості уникатиме як єдиного зла, коли зрозуміє, що все інше: багатства, почесті, добре здоров'я, могутність, влада - це щось серединне, чого не можна зарахувати ні до блага, ані до зла,- тоді він не потребуватиме наставника, який в кожному окремому випадку повчав би його: «Ось так ходи; так обідай; це личить чоловікові, те - жінці; ось це - жонатому, а ось те - нежонатому». Частенько якраз ті, що з великою запопадливістю повчають інших, самі неспроможні виконати тих повчань. Так вихователь повчає хлопця, бабуся - внучку; так скорий до гніву вчитель веде з учнями бесіду про шкідливість гніву. Заглянь у початкову школу - і пересвідчишся: все те, над чим з таким завзяттям б'ються насуплені філософи, вже містить у собі дитяча наука.

Врешті, чи твої повчання мають стосуватися чогось цілком очевидного, чи сумнівного? Очевидне не потребує повчань, а тому, хто повчає у сумнівному, не вірять. Виходить, повчання зайві. Йдеться ось про що. Коли ти даєш повчання в якійсь неясній або сумнівній справі, то мусиш опертися на докази; коли ж ти звернешся до певних доказів, то більшу вагу матимуть самі ті докази; їх, власне, й достатньо. «Ось так стався до приятеля, так - до громадянина, а так - до спільника».- «А чому?» - «Бо так справедливо».- Отже, про все це я довідаюся з того розділу, де мова йде про справедливість. Тут я знайду думку про те, що справедливості слід домагатися задля неї самої; що до неї не повинен нас наганяти ні страх, ані підкуп; що справедливим не можна вважати того, кому в доброчесності подобається щось інше, крім неї самої. Коли у тому переконаю сам себе, коли, так би мовити, просякну тією наукою, то навіщо здадуться ті настанови, що повчають ученого? Обізнаному давати приписи - зайве, необізнаному - недостатньо. Адже необізнаний повинен чути не тільки, що йому приписують, але й чому приписують. Кому ж у такому разі - питаю ще раз - потрібні ті приписи: тому, хто вже виробив для себе згідні з істиною думки про благо та про зло, чи тому, у кого таких думок ще немає? Той, у кого їх немає, не отримає від тебе жодної користі: його вуха заткнув Поговір - щось цілком суперечне твоїм повчанням. А той, хто остаточно вирішив, чого слід уникати, а чого прагнути, знає, хоч би ти й мовчав, що йому робити. Отже, всю цю частину філософії можна усунути.

Ми з двох причин збиваємось на манівці: або в нашій душі пустило корінь засіяне хибними поглядами зло, або, якщо вона й не заполонена по- -милковими уявленнями, все ж є схильною до помилок і легко псується, зведена якоюсь маною на блудну стежку. Тож мусимо або зцілити наш хворий дух, або, якщо він ще вільний від пороків, але схильний до них,- заволодіти ним заздалегідь. З одним і другим покликані впоратись основні засади філософії. Значить, окремий вид настанов просто нічого не дає. До того ж наставляти кожну людину зокрема - праця неосяжна. Адже одні настанови ми мусили б давати лихвареві, інші - хліборобові; одні - купцеві, інші - тому, хто шукає приязні володарів; щось одне мали б радити тим, хто воліє приятелювати з рівнею, а щось інше - тим, хто має намір хилитись душею до нижчих від себе. У подружніх справах довелося б повчати, як тому чи іншому чоловіку поводитися з жінкою, котра до шлюбу зберегла цнотливість, а як - із тією, котру ще до заміжжя спізнав хтось із чоловіків; як жити з багатою, а як - із безпосажною. Або, гадаєш, не буде якоїсь різниці між безплідною і плодющою, між підстаркуватою і молоденькою, між матір'ю і мачухою? Всіх випадків не охопиш, а кожен з них вимагає відповідних настанов. А тим часом закони філософії стислі, але пов'язують усе. Додай, що настанови мудрості мусять бути чітко окреслені, виразні. Що не може бути окреслене, те - поза межами мудрості, бо лиш вона знає межі всього сущого. Тож мусимо відкинути оту повчальну частину філософії, адже, обіцяючи щось небагатьом, вона не може дати того всім, а мудрість охоплює всіх. Між загальним божевіллям і тим, яке передають у руки лікареві, різниця лишень одна: тут ідеться про тих, хто страждає від хвороби, а там - про тих, хто страждає від хибних думок. У першому випадку маємо справу з нездужанням тіла, у другому - з нездужанням самої душі. Хто б узявся давати настанови шаленому,- як він має говорити, як ходити, як поводитися серед людей, а як - удома, то такий виглядав би ще більшим шаленцем, ніж той, кого б він наставляв, бо ж лікувати треба чорну жовч - усунути саму причину шалу. Так само слід чинити й при душевному шалі: треба вигнати той шал, інакше марне летітимуть із вітром усі слова наставників.

Про все це мовить Арістон. Відповімо на кожне його твердження зокрема. Насамперед заперечимо те, що він говорить про перешкоду, яка, будучи перед очима, заважає зорові і яку треба усунути. Я згоден, що тут недоречні настанови, як треба дивитися,- необхідні ліки, які очистили б зір, одігнавши те, що стоїть йому на заваді. Адже ми бачимо завдяки природі; той, хто усуває ту перепону, повертає природі притаманну їй здатність - дає змогу користатися зором. Одначе природа не вчить, які наші обов'язки в кожному окремому випадку. І ще: той, кого вилікували від сліпоти, не може, тільки-но прозріє, повертати й іншим утрачений зір. Хто ж позбувся зла, той звільнює від нього й інших людей. Не треба ні спонукань, ані порад, щоб око розпізнавало різні властивості барв: чорне від білого відрізнить будь-хто без жодних повчань. Зате душі не обійтись без настанов, і то