Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 1

– Ось так воно, – мовив раптом чийсь глибокий м’який голос, наче з підземелля.

Усі аж підскочили, Анеля пронизливо заверещала і закрила обличчя руками, панна Кордуля випустила горня, яке впавши на підлогу, вибухнуло, мов граната, а зачеплений осколком песик люто загавкав.

– Прошу вибачення і падаю панству до ніг, – прожебонів Маврицій Конопка, який знову нечутно зайшов у своїх бальних мештах і тепер стояв посеред кімнати. – Портрет у людський зріст, – продовжував він стиха далі, – висить в одній з похмурих кімнат замку, стелю якої прикрашає велика фреска «Діана у купелі». Старостова одягнена у темний оксамит і має на голові польську шапочку з пучком чаплиного пір’я. Я бачив той портрет, старостова наче не зводила з мене очей. Мені здавалося, ніби шкіру мою натягнули на барабан.

– Може бути, – докинув слово ад’юнкт. – У Кракові зберігається чимало старих забутих актів, серед них і матеріали одного процесу з часу панування старостової Марини – свідчення про сваволю цієї вродливої вдови, яка правила в Тартакові, наче абсолютна монархиня. Одного разу її було звинувачено у вбивстві слуги, як виявилося згодом, шляхетного походження, і тоді до неї вирушила королівська комісія. Проте одного вигляду цієї чарівної жінки вистарчило, щоб обеззброїти суддів. Комісія ні з чим повернулася назад. Зараз же замок без господаря.

– Ого! – вигукнув пан Бардоський, зачудовано вийнявши з рота бурштиновий мундштук люльки. – А що сталося з вдовою останнього власника, красунею Зоєю Тартаковською?

– Останнім часом вона жила в Парижі, – відповів ад’юнкт. – Та недавно я чув, що вдова померла.

– Шкода, – промурмотів старий пан. – То була жінка того ж ґатунку, що й старостова Марина, тільки більше пасувала до нинішньої моди. Чудова жінка.

– Ну, ну, не надто віддавайся мріям, – пригрозила пані Бардоська.

Якийсь час ніхто не зронив слова, аж раптом Манвед зірвався зі свого місця й вигукнув:

– Я мушу туди піти!

– Куди?

– У примарний замок.

– Що це вам спало на думку? – спитала стара пані. – Там так моторошно, ви ж самі чули.

– Гадаю, якщо на це зважився пан Конопка, то й мені не забракне хоробрости, – наполягав Манвед, підкручуючи вуса.

– О! Він лише жартує, – прошепотіла Анеля.

– Я не жартую, моя панночко!

– Манведе, ви не підете до тієї мармурової жінки, – вигукнула Анеля вже з усієї сили, на яку була здатна.

– Піду, до того ж вночі. Хочу побачити, чи оживе холодна красуня.

– Манведе, – мовила Анеля м’яким, але дуже рішучим голосом. – Я забороняю вам туди йти.

– Пробачте, – пробурмотів упертюх, – але я змушений повестися негалантно і цього разу не послухатися.

Анеля довго не зводила з нього погляду, більше здивованого, аніж сердитого, потім відвернулася, її груди піднімалися, подих забило, а по щоках текли сльози.

Манвед взяв свою шапку, уклонився і вийшов. Невдовзі ми почули лускіт батога його кучера і дзеленчання дзвоників.

Анеля, хлипаючи, покинула кімнату.

Наступного ранку я відвідав Манведа з наміром налаштувати його на мирний лад, але він поводився ще впертіше, ніж напередодні ввечері.

– Усі вони тиранки, наші жінки, – вигукнув він сердито. – Тільки одні топчуть нас ногами, а інші – тиранять сльозами. Якщо поступлюся хоч раз, я пропав. Тепер я неодмінно відвідаю загадковий замок, негайно.

Він швидко одягнувся, звелів осідлати коня і попрощався зі мною на парадних сходах перед будинком.

– Отож ти справді їдеш туди? Цікаво, що з цього вийде?

– Мені також.

Ми кивнули один одному, й Манвед пришпорив коня, заскрипів сніг, блискучі крижинки порснули з-під кінських копит. Я дивився йому вслід, доки він зник у білому тумані.

Два вечори Манвед не з’являвся у товаристві, на третій прийшов. Прийняли його досить холодно. Анеля, здавалося, його не помічала, голосно сміялася – що зовсім не було їй властиве – і бавилася зі своїм песиком, а той страшенно з того тішився, то гарчав, то повискував, то гавкав, ставав на задні лапки й знову опускався на всі чотири і без угаву метляв хвостом.

Манвед сидів незвично мовчазний, його обличчя було серйозне, задумливе і дуже бліде, темні очі палахкотіли, і похмура складка заклалася над ними, наче тінь або рубець від удару шаблею.

Нарешті заговорив старий пан.

– Ну? Що? Ви були там, нагорі, пане Вероський?

Оте «пане» було навмисне підкреслено. Манвед лише мовчки кивнув.

– Ну‚ то розповідайте! – вигукнув ад’юнкт і нервово висмикнув білі манжети із рукавів свого чорного сурдута.

– А мені нецікаво, – кинула Анеля.

– Такі речі завжди цікаві, – з гідністю заперечила господиня дому. – Налийте собі гарячого чаю і розповідайте.

Манвед взяв горнятко з чаєм, попустив вузол на своїй шовковій краватці, потер повіки очей і почав розповідь.

– Якби я не сидів тут між вами, не чув потріскування дров у каміні та статечного попахкування великої люльки вельможного пана, то повірив би, що два дні і дві ночі й знову день я проспав і бачив дивні й моторошні сни, я повірив би навіть, що усе ще сплю, бо тендітний прозорий туман, наче серпанок мавки, зітканий з блідого місячного сяйва, відділяє мене від вас, а вдалині стоїть постать і киває, і манить…

Був погідний зимовий ранок, сповнений блиску та гри золотих сонячних зайчиків на вкутаній снігом землі; на смереках та ялицях, котрі, наче руки з білого хутра, повипростовували з-під снігу своє гілля; на крижаних бурульках, що увішали солом’яні дахи селянських хатин; на скутому кригою ставку, котрий перетворився на сріблястий луг, та на чорному з металевим полиском пір’ї ворон, які штивно крокували дорогою, поважно киваючи головами, й раз у раз неохоче злітали, щоб знову опуститися на дорогу або на всіяні блискучими голочками снігу дерева. З усіх гірських яруг та ущелин поволі виклубочувалися попелясті сірі тумани, наче дим погаслих свічок, заволікуючи сонце, і стрімко насувалися на мене.

У цьому вогкому рвучкому потоці туману мій кінь, здавалося, не йшов уперед, а плив. Час від часу на узбіччі маячіла якась казкова з’ява, огорнута густим маревом або чипіла у кущах на краю поля примарна постать з розкішною білою бородою, що колихалася туди й сюди.

Так одначе тривало недовго, небо перетворилося на прозорий алебастр, забарвлюючись в усе густіший колір, і врешті появився палаючий обідок, з якого переможно викотилося сонце. Сірі хвилі туману збилися у хмари і покотилися ген понад лісом. Рожевуватий відсвіт мерехтів довкола них. Дерева та кущі враз усіялися світляними перлами, сніг заблищав, наче простелений сувій білого атласу. Поміж темними стовбурами дерев гори біліли так яскраво, як крейда, а чубки скель променіли, немов у вінку. Блідо-зеленкуватий колір неба