Вільям Фолкнер - Світло в серпні

встоїть перед таким. Не знаю, чи заблукав ескадрон діда, чи ні. Гадаю, що ні. Гадаю, вони зробили це навмисно, як шмаркачі, що підпалили хлів ворога, не взявши навіть дранки з даху, засуву з дверей, і, втікаючи, спиняються, щоб украсти кілька яблук у сусіда-друга. Не забудь, вони були голодні. Недоїдали три роки. Либонь, уже й звикли до цього. Так чи сяк, а вони пустили з димом тонни провіанту, амуніції, тютюну та спиртного, не взявши нічого, хоча й не було наказу не грабувати, і тепер повертаються на тлі заціпеніння, на тлі полум’я; само небо, мабуть, охопив вогонь. Виразно бачиш і чуєш волання, постріли, крики тріумфу й жаху, тупіт копит; дерева височіють проти червоної заграви, немовби теж заціпеніли з жаху, гострі фронтони будинків — як зазубрений край підірваної землі. А тепер тут тісно, ти відчуваєш, чуєш у пітьмі, як осаджують коней, брязкають зброєю, гучно шепочуть, важко дихають, подають тріумфальні кличі, а ззаду галопують вояки на сигнал горнів. Треба відчути, почути це, а тоді й побачиш. Побачиш, ще перед тим як лусне постріл, у короткому червоному спалаху розширені очі, роздуті ніздрі, задерті морди змилених коней, блиск металу, білі, змарнілі обличчя живих опудал, які забули, коли востаннє наїдалися; напевно, дехто вже спішився, напевно хтось уже заліз у курник. Все це ти бачиш ще до того, як пролунає постріл із дробовика, — а тоді знову чорнота. Всього один постріл. «І, звичайно, він таки потрапив під дріб, — казала Сінті. — Курей крав. Дорослий чоловік, оженив сина, пішов на війну вбивати янкі, а його вбили в курнику, зі жмутом пір’я у жмені. Курей крав». — Його голос був дзвінкий, по-дитячому захоплений. Жінка вже схопила його за руку.

— Цс-с-с! Цс-с-с! На тебе люди дивляться!

Та він, видно, не почув. Його худе нездорове лице, очі, здавалося, відсвічували якоюсь загравою.

— Ото ж то. Вони не знали, хто вистрелив. І ніколи не дізналися. Навіть не постаралися з’ясувати. Це могла бути жінка, цілком можливо — дружина конфедератського солдата. Я б хотів, щоб так було. Добре, щоб так і було. Кожного солдата може вбити ворог — у розпалі битви, зброєю, яку благословили повелителі й законодавці війни. Може вбити жінка у спальні. Тільки не дробовиком — пукавкою, з якої хіба що качок стріляти, тільки не в курнику. Тож чи варто дивуватися, що цей світ заселений переважно мерцями? Звичайно, коли Бог дивиться на їхніх нащадків, то Він не проти поділитися з ними Своїм власним.

— Тихше. Цс-с-с! На нас дивляться!

Поїзд сповільнював хід перед містом. За вікном пропливало тьмяне, похмуре передмістя. Він досі дивився у вікно — худий, трохи неохайний чоловік, який ще ніс на собі непотьмянілий відсвіт свого покликання, призначення, тихо огортаючи, оповиваючи й остерігаючи своє нетерпляче серце, й спокійно розмірковував, що, безперечно, рай має в собі трохи барв і форм села, пагорба і дому, про які побожна людина каже: «Це моє рідне». Поїзд зупинився. Повільно йдеш проходом, раз у раз зупиняючись, щоб глянути у вікно, тоді виходиш назустріч поважним, добропорядним, розсудливим лицям. Перешіптування, уривки фраз, голоси люб’язні, наразі ще утримуються від оцінки, ще не дають її і (скажімо так) ладні засуджувати. «Я допустив це, — роздумує тепер Гайтавер. — Мабуть, і прийняв. Але, напевно, це все, що я вчинив, прости мені, Боже». Майже зникла в мороку земля. Майже настала ніч. Спотворена бандажем голова визбута об’єму й густини. Нерухома, неначе підвішена понад парою блідих ляпок — рук, що спочивають на рамі відчиненого вікна. Він подається вперед. Уже відчуває, що ось-ось доторкнуться одна до одної дві миті. Перша — це підсумок його життя, вона поновлюється між кожним досвітком і присмерком, а друга — це застигла мить, з якої невдовзі почнеться «скоро». Замолоду, коли його сіті були ще затонкі й не давали ждати, він, бувало, обманював сам себе й вважав, що чує ці миті, хоча й знав, що ще не час.

«Либонь, ото й усе, що я робив, що зробив за все життя,» — думає він, згадуючи обличчя старих людей, які, природно, не довіряли його юності й, передаючи церкву в його руки, ревнували до неї, наче батько, що видає доньку заміж; обличчя старих людей, поборознені зібраними докупи розчаруваннями і сумнівами, що так часто стають зворотним боком картини поважних, але ще жвавих літ. До слова, модель картини і в одній особі її власник мусить дивитися на цей бік, не може не дивитися. «Вони зробили своє — зіграли за правилами, — висновує він. — Це я підвів, я порушив правила. Мабуть, це найбільший із усіх громадських гріхів. Так, це, мабуть, моральний гріх». Думка снується тихо, спокійно, плавно, виливається у мирні óбрази — не догматичні, не настирні, не докірливі, не повні каяття. Він бачить себе постаттю, парадоксальною тінню серед тіней, у своєму оманливому оптимізмі й егоїзмі певною, що вона — і то в тій частині Церкви, яка найбільше помиляється, відбираючи мрію, серед сліпих пристрастей, зведених рук і гучних голосів — знайде те, чого не знайшла в немирському апофеозі Церкви на землі. І здається йому, що він завжди це розумів: руйнують Церкву не ті, що в ній і навмання шукають чогось поза нею, ба й не ті, що поза Церквою і навмання шукають чогось у ній. Руйнують професіонали, що керують нею, що зняли дзвони із дзвіниць. І ввижаються йому ці дзвіниці — незчисленні, хаотично розкидані, порожні, нереальні, понурі, спрямовані в небо не із захопленням, не із захватом, а з благанням, з погрозою, з безнадією. І ввижаються йому церкви світу фортечним валом, середньовічною барикадою з мертвими загостреними кілками — проти істини, проти миру в житті людей, яке полягає в тому, щоб грішити й бути прощеним.

«І я прийняв це, — думає він. — Я примирився. Та ні, гірше — служив їй. Служив, використовуючи її для того, щоб потурати своїм забаганкам. Я прийшов сюди, де на мене чекали обличчя, на яких були спантеличення, прагнення й запал, чекали, щоб повірити, а я їх не бачив. Де зведені руки тяглися до того, що, як сподівалися, я мав принести, а я не бачив їх. Приніс із собою одне зобов’язання, чи не найважливіше зобов’язання чоловіка, яке я добровільно взяв на себе перед Богом; тáк мало означали для мене це зобов’язання й обіцянка, що я навіть не бачив себе зв’язаним ними. І якщо це було все, що я зробив для неї, то чого мав сподіватися? Чого мав