Ендрю Вебстер - Спалах, Ендрю Вебстер

Йому знову закортіло поїхати до неї. Можливо, щоб заспокоїти її й зізнатися, який він дурень, що вирішив усе це зробити без її участі. Або, якщо вона там зараз радіє, сказати, щоб забиралася з його квартири. А може, просто зателефонувати й запитати, де вона і чи читала листа. «Що за дурня, хіба нічого розумнішого вигадати не міг?» – подумав він, злісно картаючи себе.

О двадцятій нуль п’ять Святослав підхопився з лавки й попрямував до «Opel». Та тільки-но торкнувся дверей автомобіля, як з кишені раптом зазвучала мелодія.

Дзвонила Соня. Спочатку Святослав мало не прийняв дзвінок, але врешті втримався. Сів у машину й просто слухав, як грає мелодія. Потім вона пролунала вдруге, втретє… А коли телефон задзвонив учетверте, він з силою вчепився в кермо й голосно закричав. Сльози потекли самі собою, заливаючи обличчя, а мелодія продовжувала грати знову й знову, ще разів десять.

Коли нарешті стало тихо, Святослав здогадався, що тепер, як і з прихованим номером, можуть піти СМС. Він вирішив вимкнути телефон, щоб прочитати повідомлення пізніше, коли трохи оговтається. Можливо, завтра чи післязавтра, коли буде вже далеко від коханої. Це здавалося безпечнішим рішенням.

Але не встиг – «Meizu» знову задзвонив. Цього разу на екрані висвітлилося ім’я Віктор. Перукар припустив, що це Соня, не додзвонившись до нього, звернулася до його брата. Він дочекався, поки дзвінок стихне, а тоді остаточно вимкнув телефон і ввімкнув радіо, щоб трохи відволіктися.

О 21:00 почався підсумковий випуск новин. До цього часу Святослав уже майже повністю заспокоївся і змирився з думкою, що його рішення залишити Соню – найкращий варіант для них обох, принаймні на цей момент.

Головною новиною дня стало возз’єднання родини Тімура. Йому дозволили повернутися до Варі з Ліндою та, залишаючись на підписці про невиїзд, чекати суду. Це було схоже на ситуацію Святослава. Щоб це побачити, він увімкнув ноутбук, щоб знайти відео цієї події в інтернеті. Ролик висвітився одразу – бо був у топі переглядів на «YouTube.»

Машину з родиною підвезли до чорного входу психіатричної лікарні, біля якого все одно зібралося чимало репортерів. Тімур вийшов у супроводі трьох чоловіків у костюмах і швидко сів у автомобіль. Одна з журналісток спробувала поставити йому запитання, але охоронці не дозволили цього зробити. Проте Тімур, почувши питання, вигукнув із салону:

– Це ви можете запитати у мого лікаря, він із задоволенням розповість вам про моє здоров’я!

Після цього він махнув рукою через опущене вікно, як якась зірка, а потім повернувся до салону, щоб обійняти дружину і доньку.

На відео також показали коротке інтерв'ю з тим самим лікарем. Він виглядав розгубленим і навіть трохи наляканим, говорив невпевнено, наче вишукував слова серед бур'яну на городі. У нижньому кутку екрана був підпис: «Хома Пилипович, лікар-психіатр, завідувач психіатричної лікарні імені Павлова.»

– То що ви можете сказати про стан здоров’я вашого пацієнта?

– Стан здоров’я... – Хома Пилипович ковтнув слину, помітно хвилюючись. – Зараз, за всіма критеріями... – він знову проковтнув слину, – задовільний.

– То ви його вилікували? Чи, можливо, ті чутки, що Тімур насправді все імітував, дійсно правдиві?

– Імітував... Ну, я, мабуть, утримаюсь від відповіді. Зрештою, слідство ще триває. До того ж існує, як вона... лікарська таємниця.

– А чи Тімур не залишається небезпечним для суспільства? Ви не помічали в нього схильності до терористичних дій?

– Небезпечним? – Хома Пилипович почав нервово чухати носа. – Ні, з ним усе гаразд. З медичної точки зору – все гаразд.

Відео закінчилося, і Святослав, усвідомивши, що Тімур тепер на свободі, задумався: чи не він, бува, призначив ту загадкову зустріч у музеї?

Закривши ноутбук і закінчивши перегляд новин, перукар переключився на радіо. Якісь передачі лунали у салоні автомобіля, проте думки плуталися, і втома від пережитого дня поступово брала гору. Зрештою, виснажений і спустошений, Святослав заснув.

О п’ятій ранку Святослава розбудило тихе борсання неподалік. Сонце саме починало підійматися над горизонтом, освітлюючи пустий двір. У контейнері для сміття, що стояв навпроти, рився якийсь волоцюга. Він бубонів щось собі під ніс, розкидаючи лахміття та іграшки по землі. Кожен недоїдок уважно розглядав, перевіряючи, чи придатний він для їжі, і якщо так – ховав його до кишені.

Святослав намагався ігнорувати волоцюгу, але той дедалі голосніше шарудів, викидаючи зі сміттєвого контейнера купи непотребу. Нарешті він витяг пластикову банку, в якій щось торохтіло, і почав нею голосно трясти. Терпіння Святослава луснуло. Він відчинив дверцята автомобіля і, висунувшись назовні, промовив:

– Можна трохи тихіше? Люди тут, між іншим, сплять!

Волоцюга у шкіряній куртці виліз із контейнера й зиркнув на Святослава. Його обличчя було неголене й чорне, ніби вимазане гуталіном. Зігнувшись, він почав уважно розглядати Святослава.

– Ах ти ж жмикрут, таки притисло, раз у машині ночуєш! – зловтішався волоцюга, плюючи слиною і тицяючи пальцем у Святослава. – От і знаєш тепер, що буває, коли борги не віддаєш! Я теж із цього починав – спав у авто. Ха-ха-ха! Так тобі й треба! Скоро ще й до мене по їжу звертатися будеш!

Святослав із зусиллям впізнав у зачуханому чоловікові Бодю.

– Щоб знав, щоб знав, – не вгавав той, повторюючи, як заведений. Тепер, після розправи над своїми дружками, схоже, у нього остаточно зірвало дах. – Щоб знав, щоб знав, козел! У мене є покровителі, у безхатченків є свої покровителі! – вигукував він, розмахуючи руками й несамовито позираючи на Святослава.

Бодя верещав усе голосніше, несамовито трясучи пластиковою банкою. Його крики могли підняти на ноги весь двір, а хтось, можливо, вже подумував викликати поліцію. Не гаючи часу, Святослав почав заводити мотор свого старенького «Opel», щоб якнайшвидше забратися звідти.